Біля намету «Все для перемоги!» відбулася грандіозна акція – презентація та погашення нової марки!
У заході взяло участь керівництво області. Відповідальні особи у відповідальний день, навіть орківський подарунок перетягнули ближче до марочки. Ідеться про снаряд, який довгий час знаходиться тут, як символ збройної агресії дикого сусіда в Україні.
Звичайно, що все виглядало на найвищому рівні: патріотична марочка, патріотичні особи, урочиста атмосфера! А поруч – намет і Боря на «Таврії». А зверху 1600 квадратних метрів маскувальна сітка для фронту, щоб зберегти життя воїнів і цілісність техніки.
Ось таке символічне протистояння старого чиновницького й нового патріотичного. Два світи, що знаходяться поруч і, як не дивно, співіснують.
І ніхто з високопосадовців навіть не згадав, що намет, біля якого розгорталися справжні бої то з сепарами, то з комунальниками, де збирались величезні мітинги та проводились народні віче, відзначає 9 років свого існування!
І це закономірно! Тому, що влада й відповідальні особи, як колись, так і тепер, до намету жодного відношення не мають.
Тому вітаємо лише тих, хто має гідність, честь і совість! З черговою річницею НАШОГО НАМЕТУ. Він носить назву «Все для перемоги!». Він робить все, щоб ми перемогли! Перемогли зовнішнього агресора і внутрішніх ворогів! Так воно й буде!
Термін «сірий кардинал» увійшов у вжиток у першій половині XVII століття, коли при черговому Людовику країною фактично правив кардинал Рішельє. І був у кардинала отець Жозеф, який не маючи жодної високої посади, отримав від патрона таку повноту влади, що, як писав Дюма в «Трьох мушкетерах», його ім’я вимовляли пошепки. Як і личило монахам-капуцинам, Жозеф носив рясу сірого кольору.
З того часу «сірими кардиналами» стали називати людей, які успішно заміняють керівництво будь-яких установ і вирішують питання, що входять до компетенції виключно керівника цієї установи. І все відбувається з його мовчазної згоди.
ВЛАДА ПЕРШОГО ПОВЕРХУ
Людмила Григорівна працює керівником відділу кадрів академії не просто багато, а надто багато років. Ті, хто вчився в інституті культури на початку 80-х років минулого століття, стверджують, що вже тоді ця особа працювала у відділі кадрів і мала неабиякий вплив на вузівський побут.
А завдяки повноваженням, наданим Людмилі Кузнецовій колишнім ректором Шейком, вона почала займати практично друге місце в структурі керівництва академією. Якщо в інших вузах подібна посада зветься «керівник відділу кадрів», то в академії, не більше й не менше, – «помічник ректора з кадрів»! Проректори, декани, завідувачі кафедр усі підпорядковані й залежні від помічника ректора. Не маючи жодного наукового ступеня й ученого звання, вона легко змінює позиції в штатних розкладах для докторів і кандидатів, доцентів і професорів. А якщо комусь щось не подобається, тих Людмила Григорівна взагалі може звільнити, якими б талановитими викладачами чи науковцями вони не були.
Від Людмили Григорівни залежить, яка кафедра з якою буде об’єднана та на який факультет перекинута, а яку, разом з усім педагогічним колективом, слід ліквідувати, викинувши на вулицю тих самих професорів і доцентів. Від близькості будь-якої особи до Людмили Григорівни залежить її посада. Так «свої люди», не маючи звань і ступенів, можуть керувати кафедрами й мати підлеглими людей з цими самими званнями й ступенями.
Але так було донедавна, поки ректором академії офіційно значився Василь Шейко. Кузнецова, починаючи з його приходу на високу посаду, почала створювати «ідеальний» колектив працівників академії, які потім підтримували будь-які потрібні керівництву рішення. Адже зараз не 80-ті роки, тепер усе залежить від більшості голосів – суто демократичний підхід! Тому важливо не те, за що голосують, а те – хто голосує! І створити такий колектив, це слід визнати, їй удалося. Продовжити термін повноважень ректора ще на один термін – будь ласка!.. Проголовувати за обрання його почесним ректором академії – взагалі без проблем!..
«Почесний ректор», як нам розповіли, це така унікальна посада чи то звання, коли колишній ректор уже не виконує свої службові функції й ні за що не несе відповідальності, але отримує ту саму зарплату, яку отримував, коли функції й відповідальність були наявними.
Ректор тяжко перехворів і вирішив, що 33 роки на керівній посаді для 80-річної людини – це вже достатньо. Тоді він, отримавши звання «почесного ректора», відійшов від справ. А Людмила Григорівна підібрала нового виконуючого обов’язки керівника вузу. Вірніше, нову. І навіть, не беручи до уваги, хто ця особа, яка посіла керівну посаду, помічник ректора з кадрів Кузнецова отримала вже не друге, як було раніше, а перше місце в ієрархії вузу й ще міцніше закріпила за собою неофіційне звання «сірого кардинала».
У самій академії це називають дещо по-іншому – «владою першого поверху». На «першому поверсі» вирішили не продовжувати контракт з таким-то працівником… «Перший поверх» уважає недоцільним утримувати в академії таку-то кафедру… «Першому поверху» не подобається, коли працівники цікавляться подібними питаннями… На першому поверсі знаходиться кабінет Кузнецової, а ректор працює поверхом вище. І так уже вийшло, що рішенням першого поверху надають куди більше значення, ніж тому, що вирішується на другому…
ВІДСУТНІСТЬ ПАТРІОТИЗМУЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН?
Восени 2014 року до тодішнього проректора й керівника однієї з кафедр Миколи Каністратенка надійшла інформація, що професор його кафедри хоче забрати трудову книжку й поїхати працювати до іншої установи. І це на самому початку навчального року!
І поїхати не куди-небудь, а до окупованого Криму. Вчинок, гідний справжнього патріота! З цього приводу Микола Миколайович поділився з нами своїми враженнями:
– Я сприйняв це абсолютно негативно. Хоча й до цього відчував відсутність особливого патріотизму в цієї людини, але шокувало те, що все це трапилося під час навчального року й що прийшов він не до мене, а до відділу кадрів. І це педагог, який викладав три основні дисципліни на кафедрі!..
Так проблеми кафедри вимушений був вирішувати завідувач, а суто документально проблему уладнали Кузнецова й Шейко. Вони залишили зрадника-професора в штаті кафедри з оплатою 25 % робочого дня до самого кінця навчального року. Він поїхав до Криму, а академія, стараннями вказаних керівних осіб, при відсутності педагога у вузі й Харкові, протягом дев’яти місяців виплачувала державні кошти тому, хто знаходився на окупованій території й працював на ворога!
Юристи громадських організацій «Спілка ветеранів АТО», «Антикорупційна Рада» та «Спілка ЗСУ», звернулися до академії з проханням надати виписку про зарплату професора від жовтня 2014-го до червня 2015 рр., але отримали відписку, що то є інформація з обмеженим доступом. Тобто, не для всіх… Після цього повідомлення про скоєння злочину було надане поліції та СБУ, за яким відкрили кримінальне провадження.
АКАДЕМІЧНЕ ЗНУЩАННЯ
Це те, що стосується підтримки зрадників і сепаратистів. А ось інша, кардинально протилежна ситуація, пов’язана з педагогом Валерієм Романовським. У 2014-му Валерій отримав із військкомату повістку про призов і приніс її особисто Кузнецовій. Про це сам Романовський розповідав нашому кореспонденту ще в 2017 році.
Як законослухняний і патріотично налаштований громадянин, викладач академії пішов захищати Батьківщину. Воював у гарячих точках, зокрема боях за Дебальцеве. А коли повернувся до Харкова, дізнався, що його звільнили. Це було тяжкою образою для Валерія. А оскільки він уважав, що порушені його права й законодавство, вирішив з цього приводу подати позов до суду. Миритися з протизаконними діями вузу щодо свого побратима не бажала й одна з ветеранських організацій. Близькі Валерію люди звернулася до адвокатів і всіляко підтримували незаконно звільненого в суді.
Суд першої інстанції Романовський виграв. Керівництво академії зобов’язали відновити викладача на роботі й виплатити компенсацію за вимушену перерву. Але, як стверджують співрозмовники, ректора така ситуація не влаштовувала й він сказав, що виграти процес у викладача для академії є «справою честі». Однак честь відстояти не вдалося, бо апеляційна інстанція залишила попередню ухвалу без змін.
Тут слід зробити невеличкий відступ, щоб розповісти про пріоритети вузу. В академії завжди надавали велике значення юридичному відділу, він був постійно укомплектований і фахівців туди підбирав… здогадайтеся, хто?!
Дуже багато уваги приділялося «внутрішній безпеці». Одна з працівниць розповіла, як під час Революції Гідності, вона мала їхати у відрядження до Києва. Тоді їй довелося проходити інструктаж у якогось підозрілого співробітника:
– Звідкіля вони бралися й куди дівалися, я поняття не маю. Але переді мною була якась дивна людина, звички якої нагадували феесбешника під прикриттям. І він розповідав мені, які страшні люди зібралися на Майдані й що мені потрібно як можна далі триматися від цього місця…
У випадку з Романовським внутрішня безпека виявилася не на висоті. Але більше, ніж за три роки керівництву вузу вдалося вдосталь познущатися над викладачем: його змушували ходити до суду, щоб хоч там знайти правду; на вчених радах відкрито заявляли, що в фінансових проблемах академії винен викладач, а не ті, хто його незаконно звільнив. Та й у результаті компенсацію виплатили з державної кишені, при цьому ні ректор, ні його помічник жодним чином матеріально не постраждали. Як і на утримання працівників юридичного відділу та диво-інструкторів кошти виділяє держава, а вуз ці кошти лише розподіляє. І ні за що ніякої відповідальності не несе!..
ВЕТЕРАНІВ ТУТ НЕ ЛЮБЛЯТЬ!
Уявіть собі ситуацію, коли перед виставою в театрі «Березіль» глядачі стають свідками нагородження волонтерами колишніх АТОшників, і серед них Валерія Романовського. Усі дякують і аплодують! А коли він повертається до вузу, на нього дивляться, як на ворога, судяться з ним і звинувачують у фінансових проблемах! Чи так має працювати НАШ український вуз?! Чи несе він студентам і педагогам НАШУ українську культуру?! Дайте відповідь на це питання самі!..
Нашому кореспонденту випала честь ще раз поспілкуватися з Валерієм у телефонному режимі вже після повномасштабного вторгнення. Тоді він перебував у Харківській області на лінії фронту. Розповів, що після відновлення на посаді йому все одно не дають повноцінно працювати й що надалі він не бачить сенсу залишатися в академії. При цьому керівництво він не розглядав, як людей, інфікованих бацилою сепаратизму. Говорив, що люди дорвалися до годівниці й готові знищити будь-кого, хто їм хоч потенційно може заважати. Понад три десятки років породили в них відчуття безкарності й безмежної упевненості у власній значимості…
Невдовзі боєць Валерій Романовський отримав тяжке поранення, довгий час знаходився в комі. У січні поточного року його не стало… Поховали Романовського на Алеї Слави на 18 міському кладовищі. Традиційну наукову конференцію «Слобожанські читання» провели в честь його пам’яті…
А Людмила Григорівна, як і раніше, займається реформуванням академії, вирішує, кого підвищити на посаді, кого – навпаки, а кого й взагалі прибрати з вузу. Добре, що якась мудра людина придумала форму річного контракту. Тепер з тим, хто її не влаштовує, можна просто не продовжувати контракт і справу вирішено! Так звільняються посади для «своїх» перевірених людей. Навіть рідних! У прямому й переносному значенні цього слова…
СВОЇ ТА РІДНІ
Але перш, ніж розповісти про рідних для Кузнецової людей, зупинимося на чутках, які ходять серед «старожилів» академії культури. Звичайно, всьому цьому ми не віримо… бо не могло ж такого бути! Але розказати про це варто!..
Говорять, що колись давно, ще на початку 80-х, тоді ще Люді Кузнецовій допоміг влаштуватися до відділу кадрів такий собі Степан Леонтійович – начальник першого відділу інституту культури. «Перший відділ» – це така структура, що й сорок років тому відповідала за «внутрішню безпеку», а насправді зливала інформацію про співробітників і студентів до Комітету державної безпеки. Відділ кадрів – це досить важливий підрозділ, куди завжди стікалася вся компрометуюча інформація… Повторюю, це все чутки й ми їм абсолютно не довіряємо. Але ж говорять…
Отримати доступ до архівів КДБ, якими зараз опікується Служба безпеки України, поки що неможливо… Тому ні підтвердити, ні спростувати почуте ми не можемо. То ж візьмемо до уваги лише те, що були колись добрі люди, які допомогли Кузнецовій знайти вірний шлях у житті. А тепер настав час, коли й вона може комусь допомогти…
Звичайно, що на першому місці знаходяться перевірені люди, яких помічник знає давно й завжди може запропонувати їм ту чи іншу посаду. А також родичі. Зараз в академії, не дивлячись на недавні скорочення кафедр і масові звільнення співробітників, залишаються працювати рідна донька Людмили Григорівни. Її не стосуються ні скорочення, ні звільнення. Тут же, в академії працює її чоловік, зять помічника ректора з кадрів…
А ось про племінницю – то взагалі окрема розмова. Розповідають, що достатньо довго ця особа працює на одній із кафедр. Свого часу вона вступила до аспірантури Київського національного університету імені І. Карпенка-Карого. Училася, отримувала стипендію, але дисертацію так і не захистила й науковий ступінь кандидата наук не отримала. Час минав, необхідно було будувати кар’єру (добре, що у вузі всі умови особисто для неї створені!) І тоді викладачка, чи то власними зусиллями, чи за допомогою рідної тітки, ще раз вступила до аспірантури! Тепер уже аспірантури академії культури, де помічником ректора з кадрів працює Людмила Григорівна! Ще раз вона відучилася, ще раз отримувала стипендію й після цього вже стала кандидатом мистецтвознавства!
А далі відбулася багатоходівочка на рівні відділу кадрів. Декана факультету, де працює племінниця, призначають виконуючою обов’язки ректора, завідувачку кафедри переводять на посаду декана, а для племінниці – готове місце керівника кафедри, яке дивним чином звільнилося! Розповідають, що цього прагнула Людмила Григорівна. Але племінниця не захотіла посаду завідувача – багато роботи й відповідальності! Зате, як показує офіційний сайт академії, племінниця помічника ректора з кадрів входить до складу відразу трьох (!) кафедр на факультеті!..
Але ж підростає й нове покоління, про яке також слід піклуватися. Онук Кузнецової уже зараз навчається у вузі, де його бабуся працює на посаді… Ну, ви зрозуміли!.. А пройде рік-два, то його також слід буде влаштовувати на роботу, підшукувати посаду… Звичайно в академії, бо на інші місця бабусині повноваження не розповсюджуються!..
І це лише прямі родичі! Подейкують, що тих, хто пов’язаний з Кузнецовою дальніми родинними зв’язками, в рази більше. І всі вони працюють в академії! І всіх їх фінансує держава, забезпечивши посадами й виплачуючи щомісячну заробітну плату!
Цікаво, Міністерству культури відомо, як витрачаються державні кошти в підпорядкованому йому вузі, що знаходиться в Харкові? А правоохоронним органам відомо? Якщо ні, громадські організації, які за власним покликом вивчають діяльність цього вишу, всебічно готові посприяти в цьому!..
Харківська державна академія культури на місцевому слобожанському рівні, а може й на рівні всеукраїнському, вже стала притчею во язицех, як вуз, який дещо не відповідає зазначеній назві – як «харківський», так і «державний» – оскільки сповідує розвиток явно НЕ НАШОЇ культури.
Це саме в цьому навчальному закладі працювали «педагоги», що писали в соціальних мережах, як українська влада гнобить і вбиває «народ Данбаса» лише за те, що вони хочуть розмовляти «па рускі». І необхідний був широкий резонанс суспільства, щоб керівництво таких викладачів нарешті звільнило…
Це саме тут позбавляють роботи й посад викладачів-воїнів, які обороняли країну від агресора, а коли повернулися з передової, академія їх звільнила… Натомість зрадники, що їхали працювати на ворога, залишалися в штаті й значилися присутніми, як викладачі академії…
Це тут посадовець без жодного наукового ступеня й ученого звання, легко й просто звільняє професорів і доцентів, докторів і кандидатів… Корупція, скажете ви? Не знаю. Слід розбиратися. Бажано, щоб разом із компетентними органами.
Але далі це продовжуватися не може! Тому що НАШ вуз повинен сповідувати НАШУ культуру. Державний навчальний заклад має працювати на НАШУ державу! Бо, коли цього не трапляється, він автоматично починає служити сусіду-агресору, популяризувати його мову й чужі псевдокультурні здобутки. Саме тому сусіду, що розв’язав і веде проти нас війну, десятий рік нищить українців, пригнічує національну свідомість людей на окупованих територіях, насаджує свою недорозвинуту, а отже НЕ НАШУ культуру!..
Розповідати можна довго. Але зупинимося лише на деяких, найбільш резонансних подіях, що відбулися чи продовжують відбуватися в цьому культурному закладі. І почнемо з далекого 2001 року…
ВИКЛАДАЧ І РЕКТОР
Віктор Гужва на кафедрі режисури Харківського державного інституту культури заслужено вважався чи не найпрофесійнішим викладачем протягом понад четверть століття. Театральні покази його студентів завжди були неординарними подіями. На них приходили фахівці з інших вузів, режисери й актори харківських театрів, студенти й випускники.
Людина була віддана своїй професії настільки, що весь цей час жила лише роботою, мистецтвом, розвитком і становленням студентів. Власними силами майстрував декорації, разом з групою робив ремонт у виділеній йому для занять аудиторії…
Тут необхідно зробити відступ, щоб познайомити шановного читача ще з одним персонажем нашої розповіді – ректором. Василь Шейко в середині 80-х років минулого століття, – в той час, коли його пам’ятають наші співрозмовники, – був парторгом інституту. Таким собі головним комуністом. Ведучим і направляючим. А також особою, дуже наближеною до тодішнього ректора Анатолія Оприщенка. Ця близькість коштувала останньому посади й роботи в інституті…
Зміна ректора в 1989 році була представлена, як революційний порив мас, під час якого активна група студентів на чолі з парторгом Шейком виступила проти старорежимного керівництва й перемогла… Хоча інші наші респонденти стверджують, що Шейко повністю підходив під уявлення ректора щодо власного наступника. Хто з них правий, хто ні, сподіваюся розберуться, коли будуть колись писати історію інституту культури в Харкові. Якщо будуть…
Очевидно новому ректору не подобалася перспектива того, що й він із часом може бути звільненим так само, як його попередник. А щоб цього не сталося, нова команда основну увагу приділила формуванню «вірно налаштованого» педагогічного колективу. Як це робилося? Говорять, що на посадах залишалися люди, які були лояльно налаштовані до керівництва, а тих, у кому виникали сумніви, звільняли. При цьому професійний рівень не мав жодного значення, головне, щоб викладач був «своєю людиною». Звільняти було легко й просто, оскільки контракт із викладачем укладався на навчальний рік, а потім просто не продовжувався. А які проблеми? Ви ж підписували контракт! А отже погоджувалися з його умовами!
Співрозмовники розповідають, що таким чином, керівництву вузу разом із відділом кадрів удалося сформувати ідеальний колектив, в якому ніхто самостійно ні на що не претендував, а лише очікував, коли йому запропонують ту чи іншу посаду.
ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КОЛЕКТИВУ
Тут ми дещо забігли вперед, тому слід повернутися до 2001 року – того часу, коли у вузі ще працював старший викладач кафедри режисури Віктор Гужва. Призначили тоді якісь збори на кафедрі. А перед зборами викладачу Гужві повідомили, що та аудиторія, яка ним була відремонтована й приведена до ладу, вже більше не його. Тепер вона буде належати іншому викладачу й іншій групі. Тут старший викладач розказав керівнику кафедри все, що він про нього думає. А потім були збори й на збори завітав ректор…
Восени 2001 року Віктора Гужву було звільнено. Звільнення супроводжувалося цькуванням, організованим «першим поверхом» (існує така термінологія в академії; про неї обов’язково розповімо). В результаті керівник курсу не те що не довів групу до випуску, йому не дали навіть завершити навчальний рік!..
До ректора Василя Шейка стали приходити люди, відомі й не дуже. Колеги й колишні студенти звільненого викладача. Усі просили про поновленні його на посаді. Однак ректор був невблаганний. Він апелював двома переконливими фактами, проти яких неможливо було нічого протиставити. По-перше, викладач є дещо неадекватним. І він не винен у цьому. Так на його психіці позначилася смерть єдиного сина… А по-друге, від Гужви відмовилися студенти. Уся група, в повному складі, попросила керівництво вузу змінити їм викладача на іншого. Тут ми, говорив ректор, абсолютно безсилі, бо студенти – то святе!..
Наведемо пряму мову людини, яка десятки років працювала в інституті культури, а потім академії культури й посідала керівні посади. Ми звернулися до неї з питанням, чи складно зробити так, щоб від викладача відмовилися студенти? І ось що вона нам відповіла:
– Ця технологія в академії відпрацьована досконало й бездоганно. Як правило, такі ситуації виникали в групах, де працювали викладачі, яких хотіли позбутися. Спочатку викликають куратора групи й цікавляться про такого-то викладача. Одночасно повідомляють йому, що до керівництва надходять сигнали від студентів, які незадоволені тим-то й тим. І в кінці розмови радять провести опитування серед студентів. Найвидатніша фраза в такій розмові: «Нам навіть з Києва телефонували!» Далі перед викладачем кладуться результати анонімного опитування й говорять, що ми тут ні до чого, це все студенти написали на вас. А ми просто належним чином реагуємо на ситуацію… За той час, який ця компанія знаходиться при владі в академії, технологія розроблена до дрібниць. Протистояти їй абсолютно неможливо!..
ВІДГОМІН ДАЛЕКОЇ ЕФІОПІЇ
А тепер слід розповісти про сина викладача, смерть якого, на думку ректора, позбавила батька можливості адекватно мислити й діяти. Андрій Гужва, випускник факультету іноземних мов Харківського державного університету, служив військовим перекладачем в Ефіопії. Загинув при невдалій посадці гелікоптера в травні 1985 року. Такою була офіційна версія смерті.
Більш детальну інформацію надав відомий журналіст Сергій Потімков, який тоді знаходився поряд і також у статусі військового перекладача. Ситуацію з загибеллю екіпажу та військовослужбовців він використав у своїй повісті «Тринадцять місяців сонця». А нам розповів про це так:
– В Ефіопії військових, яким залишалося кілька тижнів до відправки додому, переслідували доля, фатум, приречення. Це були десятки випадків. Хтось потрапляв в аварію на гірських дорогах, хтось із-за необережного поводження зі зброєю… Напередодні того трагічного випадку Андрій сказав: «Як же так, майже рік прослужив в Ефіопії, а головних святинь – Аксума й Лалібела не бачив». Виявилося, що льотчикам також було цікаво подивитися на святині, до них доєдналися ще й інші охочі. При цьому практично в усіх термін військової служби добігав кінця. Це була така культурологічна експедиція, яку дозволили собі військові… Були дві версії авіатрощі. За однією, винними вважали льотчиків, що допустили непоправну помилку. За іншою – вертоліт був обстріляний з кулемета. Яка з них є правдивою – мені невідомо…
Ми спілкувалися з випускниками інституту, що в 1985 році вчилися на курсі, керованому Гужвою. Так, говорять вони, смерть сина дуже вплинула на Віктора Кузьмича. Це цілком природньо! Однак говорити про його неадекватність чи психічний розлад ніяким чином не можна ні безпосередньо після трагедії, ні згодом. Це була цілком розсудлива, порядна й добра людина, яка власні переживання й емоції трансформувала в мистецтво, в театральні постановки.
Чи не правда, дивно виходить: замість того, щоб підтримати батька в його горі, проявити повагу до загиблого сина-ветерана, керівництво вузу звільняє його й апелює до неадекватності викладача?!
І ще одне питання: а як же Гужва працював весь цей час? Мається на увазі від смерті Андрія до власного звільнення. Адже пройшло понад 15 років! За цей період викладач випустив три курси фахівців! І ніхто не скаржився, ніхто не відмовлявся від нього й не просив поміняти на когось іншого!
ДИЛЕТАНТИ ПРОТИ ПРОФЕСІОНАЛІВ
А може значення майстра курсу для вузу дещо перебільшене й його звільнення керівництвом і відділом кадрів було природньою й цілком ординарною подією? Із таким питанням довелося звертатися до людей, яким можна довіряти, як фахівцям і професіоналам. Художній керівник Харківського молодіжного театру «Мадригал» і викладач академії Олексій Настаченко вважає:
– Віктор Кузьмич був унікальною людиною й геніальним педагогом, який виховав плеяду режисерів і акторів дуже високого рівня. Цим людям можна лише позаздрити в тому, що в їхньому житті був Кузьмич. Коли навчальний заклад втрачає майстра – це завжди погано. Однак мені невідомо, за яких обставин його було звільнено…
– Звільнивши Гужву, академія втратила єдиного фахового викладача з режисури та акторської майстерності, – говорить голова правління Благодійного фонду «Дар» і колишня випускниця Валентина Подгорна. – Єдину людину, яка могла студентів чомусь навчити!..
– Тих людей, які створили так звану школу режисури в академії, всіх звільнили, – ділиться власними враженнями керівник театру «Лукомор’я» Володимир Ніколаєв. – На той час школа режисури в інституті культури була набагато сильніша, ніж в інституті мистецтв. Це об’єктивно! Але її чомусь взяли й знищили! У змаганні професіоналів і дилетантів перемогли дилетанти! А Кузьмич був професіоналом і, на мою думку, єдиним учителем в інституті. Не викладачем, а вчителем! Таким майстром міг би пишатися будь-який мистецький вуз!..
– А може він не був звільнений, – припускає Олексій Настаченко, – може його змусили написати заяву за власним бажанням. Бо майстра з академії, якщо він дійсно майстер (а Гужва був дійсно майстром!), звільнити не так просто…
Свята наївність! Щоб так думати, треба взагалі не знати тих, хто понад тридцять років володіє абсолютною владою у вузі. Причому не просто володіє, а зловживає нею. Безкарно зловживає!..
ПЕРЕМОЖЦІ ТА ПЕРЕМОЖЕНІ
Чотирнадцять років Віктор Гужва прожив без вузу культури. Його часто запрошували колишні випускники виступити перед своїми вже студентами, перед учасниками театральних студій, організовували літературні вечори за його участі. Він нікому не відмовляв, допомагав, підказував, читав вірші. Останні роки працював над навчальними посібниками, видав три книги для вузів, якими скористатися за призначенням уже не міг.
У жовтні 2015 року Віктора Гужви не стало. Його поховали поруч із могилою сина на 13 міському кладовищі. А коли готували прощання з учителем, хтось із організаторів запропонував звернутися до ректора академії культури, щоб виставити домовину у вузі, якому він віддав понад 25 років життя. Але цю пропозицію розкритикували відразу кілька людей й сказали, що така справа більш, ніж невдячна, бо ректор ніколи цього не дозволить! Дуже вже йому не подобався Віктор Кузьмич!..
Звичайно, звинуватити можна будь-кого й будь-у-чому. У тому числі й автора цієї статті в упередженості й необ’єктивності. Тому рекомендую надавати перевагу не словам, а фактам, які завжди можна перевірити й які постійно говорять самі за себе…
У 2019 році в академії культури відбулися чергові вибори. Співробітники голосували за нового ректора, оскільки попередній уже три десятки років (!) займав цю посаду. І ректора тоді вибрали, але вибрали того самого – Шейка Василя Миколайовича, бо іншого результату не могло бути – кандидат на посаду виявився лише один! Жоден із професорів чи доцентів не спроможний був подати власну кандидатуру чи кандидатуру колеги на участь у голосуванні. Чи не доказ це того, наскільки «ідеальний» колектив удалося сформувати в академії за нереально довгий час правління?!
А Василю Миколайовичу тоді було без трьох років 80! І він цілком заслужено переміг! Коли кандидат один – він завжди виходить переможцем!!!
Якою б затяганою не була ця фраза, але вона є правдивою. Наше ЗСУ, наші стратеги й тактики, наші журналісти й блогери творять нову історія. Вєлікая расія, а за суттю своєю московія, яка сотні років окуповувала чужі землі й знищувала цілі народи, починає тріщати й сипатися.
Зараз наша країна переживає тяжкі часи й платить дорогу ціну за те, щоб нарешті звільнитися від російської окупації, яка продовжується понад три з половиною сотні років.
Ми безмежно вдячні військовослужбовцям Збройних сил України та підрозділам Територіальної оборони. Це завдяки Вам Україна живе, бореться й знищує загарбників, звільняючи власні території від нечесті, яка прийшла зі зброєю на Нашу Землю!
Ми захоплюємося працездатністю українських волонтерів, що підтримують і опікуються військовими та цивільними в звільнених від ворога містах і селах. Ви – найкращий приклад для наслідування!
Ми бачимо, як нелегко українським матерям в умовах війни вдома та за кордоном виховувати та навчати своїх дітей. Румунія й зокрема повіт Вилча, де ми виступаємо за місцевий клуб «SCM Râmnicu Vâlcea», прийняли велику кількість переселенців з України та всіма силами намагаються їм допомагати.
Як українські громадянки й спортсменки національної збірної команди України, ми не можемо стояти осторонь і бути непричетними до тих подій, що сьогодні відбуваються в нашій державі. Не зважаючи на те, що наші можливості є достатньо обмеженими, ми прийняли рішення співпрацювати з місцевими школами, створеними для українських дітей. Тепер учні з України є шанованими гостями на наших тренуваннях та іграх. Ми намагаємося прививати їм любов до спорту, організовувати їхнє дозвілля.
Розуміємо, що то є невелика робота, але разом з тим, якщо кожен на своєму місці буде дбати про підтримку, відродження, майбутнє України – все це врешті решт стане неоціненним вкладом у Нашу Спільну Перемогу!
Слава Україні!!!
Капітан жіночої збірної України з гандболу Ірина Глібко
Гравчиня збірної України з гандболу Євгенія Левченко
Не можу сказати, що про волонтерів і специфіку їхньої діяльності я знаю все й достеменно. Але майже п’ять років служби в ЗСУ, постійне спілкування з людьми, які всіма силами підтримували бійців на фронті, участь в організації й проведенні грандіозного заходу «Зустріч волонтерів у 92-й бригаді» надали дуже багато цінної інформації.
Сьогодні згадалася осінь 2018-го. Тоді 92 бригада боронила позиції в Авдіївці…
Нескладні функції прес-офіцера полягали в тому, щоб супроводжувати журналістів і операторів під час зйомок, надавати можливість знімальним групам переважно новинарних програм відвідати бійців на передовій і поспілкуватися з ними.
У Великих Будищах на Полтавщині два чоловіки – Олег Коваленко й Сергій Азаров – на подвір’ї одного з них копали вигрібну яму. А наткнулися на старовинний гончарський горн для випалювання кераміки. Свого часу камера горну була закладена посудом і кахлями, але з якоїсь невідомої причини їх так і не випалили…
Пропагандисти із рашки – скабєєво-соловйовсько-кісєльовське стадо – почали використовувати новий наратив. Виявляється, що до відсутності української нації й української державності, яких «нікогда нє било», слід додати ще й українську національну культуру. Саме ту культуру, яку орки споконвічно крали так, що на сьогоднішній день вона склала більше половини російського «отєчєствєнново наслєдія». Тепер потомственні клептомани стверджують, що Русь і поляни, борщ і вареники, різдвяні колядки й новорічні щедрівки в них «билі всєгда».
Але я хотів зачепити дещо іншу тему. Як би це не дивно здавалося на перший погляд, існує необхідність написати про творення спільної культури. Вірніше, спільного творення культури тутешніх мешканців і східних сусідів.
Полтавщина. Літнє сонце обігріває хазяйські горóди з рядками картоплі, капусти, моркви й буряків. Квітне й зав’язується городина – огірки й помідори, гарбузи, кавуни й дині. Та чого тільки не здатна виростити щедра українська земля! А за городом, а то й на узбіччі городу чи прямо посеред городу – могила й хрест. Ці ознаки кладовищ на плодовитій землі з’явилися в минулому столітті, в 20-х, 30-х, 40-х роках.
Дослідник історії та етнографії Полтавщини доктор наук Анатолій Щербань уважає, що 80 % таких поховань є наслідком голодоморів. Знесилені голодом люди просто фізично нездатні були доправити до кладовища померлого члена родини, тому й влаштовували гірке поховання прямо на городі. Городі, що вдосталь годував усю сім’ю, а потім прийняв до себе небіжчика. І, як би цинічно це не виглядало, мерли люди від голоду, із-за нестачі продуктів у найродючішому регіоні європейського континенту.
У кривавому ХХ столітті голодували українці часто й багато. Голодували в «брацкой сєм’є народов». Але найстрашніші періоди, названі пізніше «голодоморами», припали на 1921–1923, 1932–1933 і післявоєнні 1946–1947 роки. Це й є перший, другий і третій українські голодомори. Причиною першого дослідники називають етнічні чистки корінного населення для подальшого заселення споконвічних українських земель зайдами з-за порєбріка. Другий був навмисно зорганізований, щоб придушити національно-визвольні протести та зігнати людей у колгоспи – прообрази «брацкой сєм’ї народов» на місцях. А якщо додати, що й у 30-х роках відбувалися масові заселення зі «срєднєй паласи расії» прямо в домівки винищених голодом українців, то щодо сім’ї народів усе сходиться й співпадає.
Причиною третього голодомору, так званого «післявоєнного» стало бажання допомоги новим братським країнам. І тут є про що розповісти. Ті, хто пережив війну й пам’ятають її, жодного разу не могли мені пояснити, чому під час окупації та бойових дій голоду не було, а після «вєлікой пабєди» він трапився?
Ось вам відповідь! Під час окупації німецькі нацисти, звичайно ж, відбирали в українців продукти, щоб годувати власну армію, але апетити в них були куди менші, ніж у російських комуністів. А після звільнення українських земель до Європи, що воювала, надходила гуманітарна допомога з усього світу від союзників у Другій світовій війні й зокрема Америки, яку завжди так ненавиділи на росії.
Але війна скінчилася й «победоносний» марш красної армії створив у Європі новий анклав. Тоді до «брацкіх народов» у межах союзу доєдналися «брацкіє страни». І їм треба було допомагати! І допомагати за рахунок українців! Тому «мудра» політика партії не придумала нічого іншого, як відібрати все зерно в Україні й відправити за кордон. А позбавлені збіжжя українці, як у 20-х і 30-х роках, мерли з голоду та ховали своїх померлих за городами, на узбіччях городів чи посеред городів.
І тут доречно провести паралель нім двома культурними традиціями двох народів. Якщо українці біля століття продовжують зберігати пам’ять про загиблих в голодомори співвітчизників, доглядають за могилами, міняють хрести, не знищують поховання. То представники колись нам «брацкаво» російського народу кидають своїх загиблих воїнів, добивають поранених, в тіла, яким пощастило бути вивезеними на росію, ховають безіменними, щоб приховати військові втрати від власного населення. Орки й дикуни!
Але зараз не про це. Ми провели такий історичний екскурс лише за для вивчення культурного феномена поховання в городах, який, як зазначалося, є спільною культурною традицією двох народів – українського й російського. Росіяни нас убивали, а ми ховали загиблих. І так виник цей культурний феномен! І так продовжується понад три сотні років!
