Статті

Грошове стягнення із прокурора!

9 травня районний суд міста Полтава наклав грошове стягнення з «потерпілого». Він має віддати на користь держави 3028 гривень власних заощаджень.

Так трапилося, що «потерпілий» є прокурором. Знайомтеся – Ковальов Денис Вікторович. Ще в березні 2016 року він узяв участь у фальсифікації кримінального провадження, недолуго зліпленого Харківською обласною прокуратурою на замовлення прокуратури луганської.

Шість років справа про начебто «побиття» луганського прокурора Ковальова розглядалася Червонозаводським районним судом у Харкові. А в 2022 році передана до Полтави.

За цей час суддею Вікторією Москаленко було призначено 23 засідання. «Потерпілий» Ковальов не з’явився на 22 (!) з них. При цьому жодного разу не надав суду будь-яку інформацію про причину своєї відсутності.

Ви правильно зрозуміли! Ідеться про прокурора, який зобов’язаний забезпечувати законність. А як він може її забезпечувати, коли сам грубо порушує законодавство й абсолютно ігнорує рішення судової гілки влади?!

Терпіння судді Москаленко урвалося й вона задовольнила клопотання про накладення на «потерпілого» грошового стягнення. Наступне засідання призначене на 18 червня.

Давайте спробуємо здогадатися, що цей «вартовий закону» буде робити в призначений день? Він обов’язково з’явиться в режимі відеоконференції й жалюгідно розповідатиме про неабияку зайнятість 9 травня. А може ще й документ надасть, що ніяк не міг у цей час відвідати судове засідання. Але як можна буде пояснити ще 21 неявку до суду без поважних причин, невідомо!

У будь-якому випадку, навіть коли суд скасує це рішення, така практика є добрим знаком. У Червонозаводському суді Харкова про таке навіть мріяти не доводилося!..

Справа про прокурора: новий відлік

Справа про начебто побиття луганського прокурора Дениса Ковальова в залі суду набуває нових обертів. Тепер її розглядає Ленінський районний суд міста Полтави.

Для тих, хто вже забув чи зовсім не знав, нагадуємо. У 2015–2016 роках харківські суди залюбки розглядали кримінальні справи, ініційовані міліцією фейкових республік і підтримувані луганською та донецькою прокуратурами. Цинізм ситуації полягав у тому, що справи заводилися на бійців добровольчих батальйонів, які врятували державу в перші місяці війни з московією на Донбасі. Хлопців судили за те, що вони забрали техніку в сепаратистів, які підтримували незаконні військові формування. Чи навіть за вбивство тих бойовиків, які знаходилися зі зброєю на протилежному боці, стріляли та вбивали їх. Цей сюр був дуже до вподоби харківським суддям, котрі, судячи з усього, з нетерпінням чекали приходу «руського міра» та мстилися добровольцям, що цей мір до Харкова так і не дійшов.

На одне з таких судилищ завітали патріотично налаштовані активісти. Вони були неабияк здивовані тим свавіллям, яке чинили в залі суду «служителі Феміди». І щоб активісти більше не приходили, подальші засідання вирішили зробити закритими. Для цього необхідна була підстава. І такою підставою стало кримінальне провадження, відкрите на журналіста, який начебто побив луганського прокурора Ковальова.

Подальші події з іменами та прізвищами… Оскільки ніякого побиття не існувало, його потрібно було сфальсифікувати.

Прокурори Червонозаводської, на той час, прокуратури Олексій Даниляк і Павло Трифонов попросили експерта Олександра Данильченка, який скінчив університет і працював у бюро лише четвертий місяць, просто написати висновок про легкі тілесні ушкодження. Він і написав, як умів не проводячи експертизи, не фіксуючи пошкоджень, не записуючи до робочого журналу ніяких результатів.

 Потім прокурори-фальсифікатори знайшли залежну від прокуратури суддю. Нею виявилася тодішня голова суду Інна Шелест, на яку прокуратурою було відкрите кримінальне провадження за суди над активістами в січні 2014 року. Провадження скоро закрили, а суддя мала «правильно» судити справу про побиття луганського прокурора Ковальова…

Усе, що діялося в кишеньковому суді прокуратури, який досі носить назву Червонозаводського, написано й показано дуже багато. Максимально скорочену версію можна подивитися на цьому сайті у вигляді фотокоміксу за посиланнями:

Захист, після відводу судді Шелест, намагався перенести слухання до іншого незалежного суду, якщо такий існує в Україні. Дуже хотілося, щоб на цей театр абсурду поглянув незаангажований прокуратурою суддя. Але суди першої й апеляційної інстанцій всіляко чинили перепони не випускаючи справу з Харкова. Корективи внесло повномасштабне вторгнення й справа була передана до Полтави…

Півроку вже тривають активні слухання в суді, але районна прокуратура не може забезпечити присутність «потерпілого» прокурора Ковальова, присутність свідка та експерта. Ось так і переносяться засідання з однієї дати на іншу.

А тепер про прокурорів. Фальсифікатори Даниляк і Трифонов давно отримали підвищення й тепер працюють, один – заступником обласного прокурора десь у Херсоні, інший – в обласній прокуратурі в Харкові. Їм уже не солідно займатися справою, яку вони сфальсифікували понад сім років тому.

І хоча існує норма закону, прописана в КПК, про призначення та заміну прокурорів у судовому провадженні… Але коли прокуратура звертала увагу на норму закону? То ж, замість трьох прокурорів, які були в цій справі спочатку, прокуратура додала ще 10 (!) навесні 2021 року. Але за два роки виявилося, що й цього недостатньо, й восени 2023-го до суду було подано ще один список. І тепер захист не може добитися, а скільки ж усього прокурорів підтримують обвинувачення в цьому провадженні?

Черговий зашквар, гідний уваги читачів трапився на засіданні 24 жовтня. Прокурорка на прізвище Артюх, якій ця справа дісталася у спадок від «старших таваріщєй» і яка півроку вже не може забезпечити присутність представників обвинувачення, заявила… Вдихніть глибше… Вона сказала, що прокурор Ковальов працює в Луганській обласній прокуратурі, яка розташована в місті Сєверодонецьку. І запропонувала надіслати йому повістку за місцем роботи. Коли суддя поцікавилася, чи це місто не окуповане загарбниками, прокурорка відповіла, що це підконтрольна Україні територія й вона ще вчора говорила з Ковальовим і, судячи з усього, він це їй підтвердив!

https://youtu.be/4r_RSCLlxnM

Абсурд у суді знайшов своє продовження… Абсурд продовжується й поза залом суду… Насправді Ковальов, який обвинувачував українських захисників за справами, відкритими зрадниками України на окупованих територіях, давно знаходиться в Києві та мітить у члени Ради прокурорів України. А може вже й працює там.

Останній раз у Сєверодонецьку він засвітився 2019 року, коли його напідпитку зупинила поліція. Тоді на прокурора було накладене стягнення – цілий рік (!) ніяких підвищень!.. Але рік минув і Ковальов перебрався до столиці на посаду прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Київської міської прокуратури (не дивуйтеся, це так дослівно називається посада). Дайте йому ще трохи часу й він підкорить нові вершини, скажімо, випірне в Генеральній прокуратурі на посаді якогось керівника чи заступника. Реформа державних структур в Україні триває й продовжує діяти!..

А нам залишається лише слідкувати за тим, як буде слухатися справа, сфальсифікована заступником обласного прокурора Олексієм Даниляком, коли він працював у Харкові, керівником відділу ще однієї обласної прокуратури Павлом Трифоновим за активної підтримки «потерпілого», але також прокурора, Дениса Ковальова…

Наступне засідання призначене на 14 годину 29 листопада…

Тимчасове й вічне

(з циклу «Не наша культура»)

Життя диктує власні умови й чинити їм опір немає жодного сенсу… Плани щодо третьої частини журналістського розслідування змінилися самі собою. Вірніше, завдяки тим обставинам, які неочікувано виникли в академії культури.

13 вересня, коли було опубліковано статтю про «сірого кардинала», до одного з наших авторів і розслідувачів зателефонували й повідомили, що Людмила Кузнецова написала заяву про звільнення, яку відразу ж було задоволено…

Це перша обставина. Другою стало те, що люди, котрі прочитали про цькування Валерія Романовського, повідомляли: що розслідування є неповним, що знущання були набагато цинічніші й жорстокіші, що насправді слухань у судах різних інстанцій було не два, а чотири; що ухвалу першого суду академія не виконала й звільнила викладача ще раз, тобто вдруге…

ВІДГУКИ ЧИТАЧІВ

Після таких суттєвих зауважень слід було якось реагувати. Тому й вирішили ще раз повернутися до подій незаконного звільнення й усього того, що відбувалося навколо…

Але почнемо не з цього, оскільки були ще й інші відгуки. Приміром, представники академічної професури говорили, що на 80 % вони згодні з думкою авторів статті, але для чого ж писати про родичів? Чи так: невже з усіма викладачами вчиняли, як з Гужвою й Романовським? Були й інші люди, яких цінували й яким допомагали, просували й сприяли в побудові кар’єри.

Звичайно, що такі люди були. Комусь же потрібно працювати у вузі! І на першому місці серед тих, кому допомагали, – давні знайомі та родичі Кузнецової. А це, як не крути, є не чим іншим, як корупцією! Приміром керівником однієї з кафедр довгі роки залишається давня приятелька Людмили Григорівни. У неї немає жодного наукового ступеня чи вченого звання, навіть статтю вона не в змозі самостійно підготувати. А в її підпорядкуванні знаходяться відразу кілька кандидатів наук і доцентів кафедри! Однак, що означають ці ступені й звання в порівнянні зі статусом «давньої подруги Людмили Григорівни»?! До цієї особи ми ще обов’язково повернемося… А зараз зупинимося на твердженні, що Гужва й Романовський були далеко не єдиними викладачами, яких цькували й звільнили в угоду побудові «ідеального колективу».

ЗБОЧЕНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Ті, хто навчався в інституті культури в 80-ті роки минулого століття, мають добре пам’ятати декана факультету культурно-освітньої роботи Петра Митрофановича Курячого. Будемо відверті, що за складом характеру на декана він не тягнув, бо був дуже м’якою й абсолютно неконфліктною людиною. Тому й перевели його з керівних структур у ранг простих працівників однієї з кафедр. А до пенсії Петру Митрофановичу залишався лише рік! У цей час виникли значні проблеми зі здоров’ям, він часто хворів. І от ректор в особі чи то вченої ради, чи складу кафедри… А в умовах ідеального колективу, створеного помічником ректора з кадрів, усе це – одне й те саме: ми гаварім лєнін – падразумєваєм партія…

І поставили Петру Митрофановичу умову, якщо він до наступного навчального року, тобто протягом літа, підготує посібник для студентів, йому дозволять допрацювати рік до пенсії у вузі, якому той присвятив практично все своє життя. Ціле літо добросовісний кандидат педагогічних наук і доцент Курячий працював над посібником. І таки підготував його!..

Початок нового навчального року в академії традиційно починали з урочистих зборів, на яких довго й красиво говорив ректор. А перед зборами «зовсім випадково» цей самий ректор зустрів Петра Митрофановича в коридорі й мимохідь повідомив, що прийняте рішення – контракт із ним на наступний навчальний рік не продовжувати…

Один із працівників розповів нам, що коли, після цього повідомлення ректора, він зустрів Курячого в академії, Петро Митрофанович плакав. Він тихенько посидів на зборах, які для нього стали далеко не урочистими. І, не досидівши до кінця промови ректора, так само тихо пішов. Назавжди… Останній рік до пенсії звільнений допрацьовував сторожем чи охоронцем в якомусь гаражному кооперативі…

Цей випадок із життя академії наштовхує на думку, що її керівники, а йдеться про Шейка й Кузнецову, отримували якесь збочене садистське задоволення від того, як вони психологічно ламали й знищували людей. І тут само собою напрошується питання, а що їм після смерті Курячого, Гужви, Романовського й десятків звільнених ними працівників, сниться вночі? Які думки приходять під час тяжких хвороб? Чи не ввижаються «мальчікі кровавиє», як одному царю з класичного твору літератури агресора?.. Це ж настільки треба було продати сатані душу, щоб позбавитися будь-якого людського співчуття до тих, хто не здатен адекватно відповісти!..

Тут використана спільна думка журналістів-розслідувачів, на яку маємо повне право! Це на випадок оскарження написаного та захисту честі й гідності, які були втрачені ще під час перших торгів із сатаною… Останнє речення – також уважайте особистою чи то особисто-спільною думкою!..

СЕПАРАТОФІЛІЯ ТА ПАТРІОТОФОБІЯ

Початково в цій частині розслідування хотілося поговорити про природу саме таких перверзій чи девіантних відхилень, властивих недорозвинутому інтелекту. Маються на увазі ті особи, які все життя мешкають в Україні й терпіти не можуть її мову, культуру, національні надбання та традиції. А більше за все ненавидять тих, хто цим цікавиться, вивчає й сповідує. Це – щодо фобії.

Що стосується «філії», то симптоми цього захворювання проявляються у співчутливому ставленні до відвертих сепаратистів і колаборантів. І причиною цьому є те, що інфікований сам знаходиться на подібних позиціях, тому в колаборантах і сепаратистах убачає рідну душу. Звичайно, робота, приміром, в адміністрації чи державній установі примушує приховувати такий потяг. І в багатьох це виходить достатньо непогано.

А ось приховати ненависть до ветеранів дуже непросто. Ця фобія виривається назовні й примушує активно боротися з проявами патріотизму в окремо взятій установі – у вузі чи на виробництві… Саме про це планували писати тут, але, як уже зазначалося, життя внесло свої корективи й у нас з’явилися нові респонденти.

ФАЛЬСИФІКАЦІЇ Й НЕПРАВДИВІ СВІДЧЕННЯ

Анатолій Нелюба, професор кафедри української мови університету імені Каразіна, допоміг внести значні корективи до тексту статті про «сірого кардинала».

Романовського призвали до ЗСУ 30 серпня 2014 року. Професор припускає, що Валерій, як істинний патріот, добровільно пішов воювати проти агресора. А в указаний день військовий комісар надав мобілізованому кілька годин, щоб звернутися до керівництва академії з проханням оформити документи. І Валерій пішов до Кузнецової…

А тепер уявіть собі цю сцену: добровольцеві, який за кілька днів отримає зброю, буде захищати Україну й ризикувати життям і здоров’ям, ця особа, у якої не лишилося нічого людського, заявляє: «Ви хатітє заработать на нашей акадєміі? Нічєво у вас нє палучіцца! Вас уже давно уволілі!..»

Однак ніяких документів Романовському не надали. І в той час, коли Валерій воював, Анатолій Нелюба був його представником у мирному Харкові.

– Перш за все, – говорить професор, – я пішов до академії, щоб поговорити з ректором, пояснити йому, що звільнення було незаконним, та мирно уладнати ситуацію. Але наштовхнувся на якусь надприродну впевненість посадовця у власній правоті. Ректор тоді заявив, що вже сплив термін звернення і з судом у нас нічого не вийде. Тоді я підготував позов про незаконне звільнення й подав його до суду…

Найбільше співрозмовника вразило те, як фальшувалися документи й надавалися неправдиві свідчення. Відповідачі стверджували, що викладача про звільнення попередили завчасно: надавали до суду сфальсифікований протокол, оформлений заднім числом, примушували завідувачку навчальної лабораторії казати відверту брехню. Також очевидним було затягування академією процесу, завдяки чому Валерій, після року служби, встиг повернутися й бути присутнім на оголошенні ухвали про його поновлення на роботі.

– Я був здивований тим, – продовжує Анатолій, – що на всі судові засідання ходила Кузнецова. Ну хто вона така? Керівник відділу кадрів. А потім за її хамовитою поведінкою в перервах між засіданнями, за тим, як вона надавала вказівки юристам, зрозумів, що саме вона контролює весь процес із того боку. Думаю, що завдяки цій особі, було звільнено юриста академії, який посмів програти справу в суді.

ПОДЯКА ВЕТЕРАНУ

Апеляцію, що подала академія на судову ухвалу й яка для ректора була «справою честі», суд не задовольнив. Але весь цей час керівництво вузу продовжувало знущатися над ветераном. Спочатку йому говорили, що ще не отримали ухвалу про його відновлення на посаді. Потім повідомляли, що не будуть виконувати ухвалу, аж поки не закінчиться слухання в апеляційний інстанції. І, звичайно ж, не спішили виплачувати зарплату за час вимушеного прогулу.

– Як він тоді жив, це була фантастика, – розповідає інший наш співрозмовник –професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ» Михайло Красиков. – Валерій не міг брати грошей у матері. Не працював на іншій роботі, окрім академії. Тому вів аскетичний спосіб життя, знаходився буквально на хлібові й воді. А ще мені відомо, що в той час він поїхав до Києва, щоб працювати в архівах і займатися науковою роботою. Це було для нього абсолютним щастям! Коштів винаймати житло в нього не було, тому вимушений був ночувати на вокзалі, спати на лавці в парку…

– Валерій про власні труднощі намагався ніколи не говорити, – згадує Анатолій Нелюба. – Але було видно, що він сидить без грошей. Коли він забігав до нас додому, дружина намагалася його добре нагодувати. Він був такий вдячний. Хвалив борщ, приготований за полтавським рецептом. Я після судів старався забирати Валерія до себе, щоб він поїв домашніх страв…

Для порівняння, щоб більше вразити читача, тут можна було б сказати, що Кузнецова в цей час щомісячно отримувала немалу державну зарплату. Саме від тієї держави, за яку воював Романовський. І ректор також ні в чому собі не відмовляв, включаючи такі необхідні для його наукового статусу закордонні відрядження… Можна було б сказати. Але в цьому немає жодного сенсу, оскільки й так усе зрозуміло…

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Далі від керівництва академії пішли ще гірші махінації. Вони зробили вигляд, що відновили Валерія на посаді, але за тимчасовим контрактом і лише до кінця навчального року, що також є порушенням. А потім, не виконавши ухвали суду, не поновивши його на роботі, як це передбачено законодавством, звільнили вдруге. За статтею, звинувативши в прогулах!

У Романовського не було іншого шляху, як знову звертатися до суду, щоб оскаржити свавілля керівників академії. Ця справа, на жаль для Валерія й на щастя для ректора й його помічника, дісталася «славнозвісній» судді Ірині Грищенко. Ми не можемо стверджувати того, що академія якось «домовилася» з суддею, щоб та винесла рішення на її користь. У нас немає для цього підстав. Щодо академії немає… А ось по відношенню до судді – підстав більш, ніж достатньо!

У травні 2020 року НАБУ викрило суддю Грищенко на отриманні неправомірної вигоди в сумі чотири тисячі доларів. Судді було повідомлено про вчинення злочину. А наступного 2021 року ВРП звільнила Грищенко з посади.

– Я був на багатьох судах, – стверджує Анатолій Нелюба, – й можу напевне сказати, проплачена справа чи ні. Це видно за поведінкою судді, за тим, як вона розглядає позов… А коли було оскарження її рішення в апеляції, до суду приходила чи не вся вчена рада академії. Я вже не знаю, чи вважалося, що педагоги були в той час на роботі, чи може вони писали заяви на відпустки. Але саме так педагогічний колектив вузу боровся проти ветерана Романовського. І завжди попереду на всіх слуханнях була Кузнецова! І знову ж фальшування, неправдиві свідчення чи й відверта брехня.

СТУДЕНТИ МАЮТЬ СИДІТИ В АУДИТОРІЇ!

Таким чином, було дві судові справи, що слухалися в суді першої інстанції й оскаржувалися в апеляції! Усе це тривало з квітня 2015-го до лютого 2020 року, до винесення рішення апеляційним судом. Академія, в якої цілий юридичний відділ знаходиться на державному утриманні, вирішила й далі судитися вже в касаційній інстанції, але їй і там відмовили. П’ять років! А коли додати сюди ще півроку, з того часу, як Кузнецова на словах звільнила мобілізованого Романовського з роботи, виходить п’ять із половиною років знущань над воїном-ветераном у державному вузі країни, яка вже вела війну й яку цей воїн захищав і захистив!.. Уявляєте цинізм цієї ситуації й безбожність людей, які на 30–40 років пригрілися на керівних посадах у державному вузі?!

– Отримали ми останню ухвалу від апеляційного суду, – згадує професор Нелюба. – Валерій, мій син-адвокат і я пішли до академії, щоб офіційно поновити Романовського на посаді. Шейко в цей час зібрав у себе величезну кількість працівників вузу. Найнахабніше поводила себе Кузнецова, що я не витримав і сказав: «Ви своє вже зробили, тому сядьте й сидіть. Тепер має діяти ректор!» Ректор крутився, як вуж на сковорідці, але мусив був укласти з викладачем безстроковий контракт і виплатити чималеньку суму, включаючи моральні збитки…

Потім Валерій дуже переживав, коли ректор на вченій раді заявив, що ні в кого зарплат вчасно не буде, бо всі гроші академія виплатила Романовському. І було це подано таким чином, що винен у всьому Валерій, а не Шийко й Кузнецова, які порушили закон!..

Виникає ще одне питання, чому так наполегливо оці двоє ненавиділи викладача Романовського? І чому зрадник-професор із Криму їм був до вподоби? Знову та сама патріотофобія? Чи сепаратофілія? Чи те й інше разом?!

– Валерій не влаштовував їх сам по собі, власною постаттю та незалежністю, – припускає Михайло Красиков. – Він дозволяв собі більше свободи, ніж інші викладачі. Творчі люди не можуть серйозно сприймати бюрократичну дурню й слідувати їй. А чиновникам від освіти – одна радість: десь когось підловити, в чомусь звинуватити. Приміром, дисципліна, яку викладав Романовський, не передбачає тупого сидіння в аудиторії, й викладач веде групу до музею, історичної будівлі чи іншого об’єкту. І не завжди творча людина може згадати, що для цього треба заздалегідь написати службову записку й підписати її в начальства. А в цей час обов’язково приходить представниця навчального відділу, бачить порожню аудиторію й пише доповідну записку, що ні викладача, ні студентів на занятті не було. Гадаю, й Валерій міг потрапляти в такі ситуації. Я працював у кількох навчальних закладах і ніде такого дріб’язкового контролю не зустрічав…

– До нього часто чіплялися, що він не те викладає й не так, – доповнює попередника Анатолій Нелюба. – Знаючи Валерія, я впевнений, що він надавав перевагу національному. Це багатьом не подобалося. Дуже неадекватно сприймали його активну участь у майданівських подіях. А в академії очевидно готувалися й чекали приходу «руського міра»… Іншого пояснення в мене немає!

ДВІ АДРЕСИ

Про те, що Валерія тяжко поранено, Анатолій Нелюба дізнався від одного з його побратимів, який приходив на судові засідання. Коли професор приїхав навідати пораненого, то застав ще живе тіло, яке вже нічого не усвідомлювало. Валерій знаходився на штучному диханні й харчуванні. Відкривав очі, однак було очевидним, що вже нічого не сприймає…

– Поховання також організовував я, – згадує професор. – Багато допоміг військкомат і побратими Валерія. Щодо якоїсь участі академії в похованні мені нічого невідомо. Розповідали потім, що хтось із проректорів хотів взяти ініціативу у свої руки, але не розібрався в термінах і представники вузу приїхали на кладовище днем раніше. Наскільки це відповідає дійсності, мені невідомо…

Таким чином, 20 січня 2023 року Валерій Романовський змінив місце перебування й переселився за новою адресою: 12 квартал, 16 ряд, 12 місце на Алеї Слави на 18 міському кладовищі. А Шейко й Кузнецова (остання принаймні до 13 вересня) залишилися на старій адресі: Бурсацький узвіз, 4, в головному корпусі академії…

(Далі буде)

Свято марки чи намету?

Біля намету «Все для перемоги!» відбулася грандіозна акція – презентація та погашення нової марки!

У заході взяло участь керівництво області. Відповідальні особи у відповідальний день, навіть орківський подарунок перетягнули ближче до марочки. Ідеться про снаряд, який довгий час знаходиться тут, як символ збройної агресії дикого сусіда в Україні.

Звичайно, що все виглядало на найвищому рівні: патріотична марочка, патріотичні особи, урочиста атмосфера! А поруч – намет і Боря на «Таврії». А зверху 1600 квадратних метрів маскувальна сітка для фронту, щоб зберегти життя воїнів і цілісність техніки.

Ось таке символічне протистояння старого чиновницького й нового патріотичного. Два світи, що знаходяться поруч і, як не дивно, співіснують.

І ніхто з високопосадовців навіть не згадав, що намет, біля якого розгорталися справжні бої то з сепарами, то з комунальниками, де збирались величезні мітинги та проводились народні віче, відзначає 9 років свого існування!

І це закономірно! Тому, що влада й відповідальні особи, як колись, так і тепер, до намету жодного відношення не мають.

Тому вітаємо лише тих, хто має гідність, честь і совість! З черговою річницею НАШОГО НАМЕТУ. Він носить назву «Все для перемоги!». Він робить все, щоб ми перемогли! Перемогли зовнішнього агресора і внутрішніх ворогів! Так воно й буде!

Амінь!

І слава Україні!

З дев’ятиріччям, намете!..

«Сірий кардинал» академії культури

(з циклу «Не наша культура»)

Термін «сірий кардинал» увійшов у вжиток у першій половині XVII століття, коли при черговому Людовику країною фактично правив кардинал Рішельє. І був у кардинала отець Жозеф, який не маючи жодної високої посади, отримав від патрона таку повноту влади, що, як писав Дюма в «Трьох мушкетерах», його ім’я вимовляли пошепки. Як і личило монахам-капуцинам, Жозеф носив рясу сірого кольору.

З того часу «сірими кардиналами» стали називати людей, які успішно заміняють керівництво будь-яких установ і вирішують питання, що входять до компетенції виключно керівника цієї установи. І все відбувається з його мовчазної згоди.

ВЛАДА ПЕРШОГО ПОВЕРХУ

Людмила Григорівна працює керівником відділу кадрів академії не просто багато, а надто багато років. Ті, хто вчився в інституті культури на початку 80-х років минулого століття, стверджують, що вже тоді ця особа працювала у відділі кадрів і мала неабиякий вплив на вузівський побут.

А завдяки повноваженням, наданим Людмилі Кузнецовій колишнім ректором Шейком, вона почала займати практично друге місце в структурі керівництва академією. Якщо в інших вузах подібна посада зветься «керівник відділу кадрів», то в академії, не більше й не менше, – «помічник ректора з кадрів»! Проректори, декани, завідувачі кафедр усі підпорядковані й залежні від помічника ректора. Не маючи жодного наукового ступеня й ученого звання, вона легко змінює позиції в штатних розкладах для докторів і кандидатів, доцентів і професорів. А якщо комусь щось не подобається, тих Людмила Григорівна взагалі може звільнити, якими б талановитими викладачами чи науковцями вони не були.

Від Людмили Григорівни залежить, яка кафедра з якою буде об’єднана та на який факультет перекинута, а яку, разом з усім педагогічним колективом, слід ліквідувати, викинувши на вулицю тих самих професорів і доцентів. Від близькості будь-якої особи до Людмили Григорівни залежить її посада. Так «свої люди», не маючи звань і ступенів, можуть керувати кафедрами й мати підлеглими людей з цими самими званнями й ступенями.

Але так було донедавна, поки ректором академії офіційно значився Василь Шейко. Кузнецова, починаючи з його приходу на високу посаду, почала створювати «ідеальний» колектив працівників академії, які потім підтримували будь-які потрібні керівництву рішення. Адже зараз не 80-ті роки, тепер усе залежить від більшості голосів – суто демократичний підхід! Тому важливо не те, за що голосують, а те – хто голосує! І створити такий колектив, це слід визнати, їй удалося. Продовжити термін повноважень ректора ще на один термін – будь ласка!.. Проголовувати за обрання його почесним ректором академії – взагалі без проблем!..

«Почесний ректор», як нам розповіли, це така унікальна посада чи то звання, коли колишній ректор уже не виконує свої службові функції й ні за що не несе відповідальності, але отримує ту саму зарплату, яку отримував, коли функції й відповідальність були наявними.

Ректор тяжко перехворів і вирішив, що 33 роки на керівній посаді для 80-річної людини – це вже достатньо. Тоді він, отримавши звання «почесного ректора», відійшов від справ. А Людмила Григорівна підібрала нового виконуючого обов’язки керівника вузу. Вірніше, нову. І навіть, не беручи до уваги, хто ця особа, яка посіла керівну посаду, помічник ректора з кадрів Кузнецова отримала вже не друге, як було раніше, а перше місце в ієрархії вузу й ще міцніше закріпила за собою неофіційне звання «сірого кардинала».

У самій академії це називають дещо по-іншому – «владою першого поверху». На «першому поверсі» вирішили не продовжувати контракт з таким-то працівником… «Перший поверх» уважає недоцільним утримувати в академії таку-то кафедру… «Першому поверху» не подобається, коли працівники цікавляться подібними питаннями… На першому поверсі знаходиться кабінет Кузнецової, а ректор працює поверхом вище. І так уже вийшло, що рішенням першого поверху надають куди більше значення, ніж тому, що вирішується на другому…

ВІДСУТНІСТЬ ПАТРІОТИЗМУ ЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН?

Восени 2014 року до тодішнього проректора й керівника однієї з кафедр Миколи Каністратенка надійшла інформація, що професор його кафедри хоче забрати трудову книжку й поїхати працювати до іншої установи. І це на самому початку навчального року!

І поїхати не куди-небудь, а до окупованого Криму. Вчинок, гідний справжнього патріота! З цього приводу Микола Миколайович поділився з нами своїми враженнями:

– Я сприйняв це абсолютно негативно. Хоча й до цього відчував відсутність особливого патріотизму в цієї людини, але шокувало те, що все це трапилося під час навчального року й що прийшов він не до мене, а до відділу кадрів. І це педагог, який викладав три основні дисципліни на кафедрі!..

Так проблеми кафедри вимушений був вирішувати завідувач, а суто документально проблему уладнали Кузнецова й Шейко. Вони залишили зрадника-професора в штаті кафедри з оплатою 25 % робочого дня до самого кінця навчального року. Він поїхав до Криму, а академія, стараннями вказаних керівних осіб, при відсутності педагога у вузі й Харкові, протягом дев’яти місяців виплачувала державні кошти тому, хто знаходився на окупованій території й працював на ворога!

Юристи громадських організацій «Спілка ветеранів АТО», «Антикорупційна Рада» та «Спілка ЗСУ», звернулися до академії з проханням надати виписку про зарплату професора від жовтня 2014-го до червня 2015 рр., але отримали відписку, що то є інформація з обмеженим доступом. Тобто, не для всіх… Після цього повідомлення про скоєння злочину було надане поліції та СБУ, за яким відкрили кримінальне провадження.

АКАДЕМІЧНЕ ЗНУЩАННЯ

Це те, що стосується підтримки зрадників і сепаратистів. А ось інша, кардинально протилежна ситуація, пов’язана з педагогом Валерієм Романовським. У 2014-му Валерій отримав із військкомату повістку про призов і приніс її особисто Кузнецовій. Про це сам Романовський розповідав нашому кореспонденту ще в 2017 році.

Як законослухняний і патріотично налаштований громадянин, викладач академії пішов захищати Батьківщину. Воював у гарячих точках, зокрема боях за Дебальцеве. А коли повернувся до Харкова, дізнався, що його звільнили. Це було тяжкою образою для Валерія. А оскільки він уважав, що порушені його права й законодавство, вирішив з цього приводу подати позов до суду. Миритися з протизаконними діями вузу щодо свого побратима не бажала й одна з ветеранських організацій. Близькі Валерію люди звернулася до адвокатів і всіляко підтримували незаконно звільненого в суді.

Суд першої інстанції Романовський виграв. Керівництво академії зобов’язали відновити викладача на роботі й виплатити компенсацію за вимушену перерву. Але, як стверджують співрозмовники, ректора така ситуація не влаштовувала й він сказав, що виграти процес у викладача для академії є «справою честі». Однак честь відстояти не вдалося, бо апеляційна інстанція залишила попередню ухвалу без змін.

Тут слід зробити невеличкий відступ, щоб розповісти про пріоритети вузу. В академії завжди надавали велике значення юридичному відділу, він був постійно укомплектований і фахівців туди підбирав… здогадайтеся, хто?!

Дуже багато уваги приділялося «внутрішній безпеці». Одна з працівниць розповіла, як під час Революції Гідності, вона мала їхати у відрядження до Києва. Тоді їй довелося проходити інструктаж у якогось підозрілого співробітника:

– Звідкіля вони бралися й куди дівалися, я поняття не маю. Але переді мною була якась дивна людина, звички якої нагадували феесбешника під прикриттям. І він розповідав мені, які страшні люди зібралися на Майдані й що мені потрібно як можна далі триматися від цього місця…

У випадку з Романовським внутрішня безпека виявилася не на висоті. Але більше, ніж за три роки керівництву вузу вдалося вдосталь познущатися над викладачем: його змушували ходити до суду, щоб хоч там знайти правду; на вчених радах відкрито заявляли, що в фінансових проблемах академії винен викладач, а не ті, хто його незаконно звільнив. Та й у результаті компенсацію виплатили з державної кишені, при цьому ні ректор, ні його помічник жодним чином матеріально не постраждали. Як і на утримання працівників юридичного відділу та диво-інструкторів кошти виділяє держава, а вуз ці кошти лише розподіляє. І ні за що ніякої відповідальності не несе!..

ВЕТЕРАНІВ ТУТ НЕ ЛЮБЛЯТЬ!

Уявіть собі ситуацію, коли перед виставою в театрі «Березіль» глядачі стають свідками нагородження волонтерами колишніх АТОшників, і серед них Валерія Романовського. Усі дякують і аплодують! А коли він повертається до вузу, на нього дивляться, як на ворога, судяться з ним і звинувачують у фінансових проблемах! Чи так має працювати НАШ український вуз?! Чи несе він студентам і педагогам НАШУ українську культуру?! Дайте відповідь на це питання самі!..

Нашому кореспонденту випала честь ще раз поспілкуватися з Валерієм у телефонному режимі вже після повномасштабного вторгнення. Тоді він перебував у Харківській області на лінії фронту. Розповів, що після відновлення на посаді йому все одно не дають повноцінно працювати й що надалі він не бачить сенсу залишатися в академії. При цьому керівництво він не розглядав, як людей, інфікованих бацилою сепаратизму. Говорив, що люди дорвалися до годівниці й готові знищити будь-кого, хто їм хоч потенційно може заважати. Понад три десятки років породили в них відчуття безкарності й безмежної упевненості у власній значимості…

Невдовзі боєць Валерій Романовський отримав тяжке поранення, довгий час знаходився в комі. У січні поточного року його не стало… Поховали Романовського на Алеї Слави на 18 міському кладовищі. Традиційну наукову конференцію «Слобожанські читання» провели в честь його пам’яті…

А Людмила Григорівна, як і раніше, займається реформуванням академії, вирішує, кого підвищити на посаді, кого – навпаки, а кого й взагалі прибрати з вузу. Добре, що якась мудра людина придумала форму річного контракту. Тепер з тим, хто її не влаштовує, можна просто не продовжувати контракт і справу вирішено! Так звільняються посади для «своїх» перевірених людей. Навіть рідних! У прямому й переносному значенні цього слова…

СВОЇ ТА РІДНІ

Але перш, ніж розповісти про рідних для Кузнецової людей, зупинимося на чутках, які ходять серед «старожилів» академії культури. Звичайно, всьому цьому ми не віримо… бо не могло ж такого бути! Але розказати про це варто!..

Говорять, що колись давно, ще на початку 80-х, тоді ще Люді Кузнецовій допоміг влаштуватися до відділу кадрів такий собі Степан Леонтійович – начальник першого відділу інституту культури. «Перший відділ» – це така структура, що й сорок років тому відповідала за «внутрішню безпеку», а насправді зливала інформацію про співробітників і студентів до Комітету державної безпеки. Відділ кадрів – це досить важливий підрозділ, куди завжди стікалася вся компрометуюча інформація… Повторюю, це все чутки й ми їм абсолютно не довіряємо. Але ж говорять…

Отримати доступ до архівів КДБ, якими зараз опікується Служба безпеки України, поки що неможливо… Тому ні підтвердити, ні спростувати почуте ми не можемо. То ж візьмемо до уваги лише те, що були колись добрі люди, які допомогли Кузнецовій знайти вірний шлях у житті. А тепер настав час, коли й вона може комусь допомогти…

Звичайно, що на першому місці знаходяться перевірені люди, яких помічник знає давно й завжди може запропонувати їм ту чи іншу посаду. А також родичі. Зараз в академії, не дивлячись на недавні скорочення кафедр і масові звільнення співробітників, залишаються працювати рідна донька Людмили Григорівни. Її не стосуються ні скорочення, ні звільнення. Тут же, в академії працює її чоловік, зять помічника ректора з кадрів…

А ось про племінницю – то взагалі окрема розмова. Розповідають, що достатньо довго ця особа працює на одній із кафедр. Свого часу вона вступила до аспірантури Київського національного університету імені І. Карпенка-Карого. Училася, отримувала стипендію, але дисертацію так і не захистила й науковий ступінь кандидата наук не отримала. Час минав, необхідно було будувати кар’єру (добре, що у вузі всі умови особисто для неї створені!) І тоді викладачка, чи то власними зусиллями, чи за допомогою рідної тітки, ще раз вступила до аспірантури! Тепер уже аспірантури академії культури, де помічником ректора з кадрів працює Людмила Григорівна! Ще раз вона відучилася, ще раз отримувала стипендію й після цього вже стала кандидатом мистецтвознавства!

А далі відбулася багатоходівочка на рівні відділу кадрів. Декана факультету, де працює племінниця, призначають виконуючою обов’язки ректора, завідувачку кафедри переводять на посаду декана, а для племінниці – готове місце керівника кафедри, яке дивним чином звільнилося! Розповідають, що цього прагнула Людмила Григорівна. Але племінниця не захотіла посаду завідувача – багато роботи й відповідальності! Зате, як показує офіційний сайт академії, племінниця помічника ректора з кадрів входить до складу відразу трьох (!) кафедр на факультеті!..

Але ж підростає й нове покоління, про яке також слід піклуватися. Онук Кузнецової уже зараз навчається у вузі, де його бабуся працює на посаді… Ну, ви зрозуміли!.. А пройде рік-два, то його також слід буде влаштовувати на роботу, підшукувати посаду… Звичайно в академії, бо на інші місця бабусині повноваження не розповсюджуються!..

І це лише прямі родичі! Подейкують, що тих, хто пов’язаний з Кузнецовою дальніми родинними зв’язками, в рази більше. І всі вони працюють в академії! І всіх їх фінансує держава, забезпечивши посадами й виплачуючи щомісячну заробітну плату!

Цікаво, Міністерству культури відомо, як витрачаються державні кошти в підпорядкованому йому вузі, що знаходиться в Харкові? А правоохоронним органам відомо? Якщо ні, громадські організації, які за власним покликом вивчають діяльність цього вишу, всебічно готові посприяти в цьому!..

(Далі буде)

Привіт із 2001 року

(з циклу «Не наша культура»)

Харківська державна академія культури на місцевому слобожанському рівні, а може й на рівні всеукраїнському, вже стала притчею во язицех, як вуз, який дещо не відповідає зазначеній назві – як «харківський», так і «державний» – оскільки сповідує розвиток явно НЕ НАШОЇ культури.

Це саме в цьому навчальному закладі працювали «педагоги», що писали в соціальних мережах, як українська влада гнобить і вбиває «народ Данбаса» лише за те, що вони хочуть розмовляти «па рускі». І необхідний був широкий резонанс суспільства, щоб керівництво таких викладачів нарешті звільнило…

Це саме тут позбавляють роботи й посад викладачів-воїнів, які обороняли країну від агресора, а коли повернулися з передової, академія їх звільнила… Натомість зрадники, що їхали працювати на ворога, залишалися в штаті й значилися присутніми, як викладачі академії…

Це тут посадовець без жодного наукового ступеня й ученого звання, легко й просто звільняє професорів і доцентів, докторів і кандидатів… Корупція, скажете ви? Не знаю. Слід розбиратися. Бажано, щоб разом із компетентними органами.

Але далі це продовжуватися не може! Тому що НАШ вуз повинен сповідувати НАШУ культуру. Державний навчальний заклад має працювати на НАШУ державу! Бо, коли цього не трапляється, він автоматично починає служити сусіду-агресору, популяризувати його мову й чужі псевдокультурні здобутки. Саме тому сусіду, що розв’язав і веде проти нас війну, десятий рік нищить українців, пригнічує національну свідомість людей на окупованих територіях, насаджує свою недорозвинуту, а отже НЕ НАШУ культуру!..

Розповідати можна довго. Але зупинимося лише на деяких, найбільш резонансних подіях, що відбулися чи продовжують відбуватися в цьому культурному закладі. І почнемо з далекого 2001 року…

ВИКЛАДАЧ І РЕКТОР

Віктор Гужва на кафедрі режисури Харківського державного інституту культури заслужено вважався чи не найпрофесійнішим викладачем протягом понад четверть століття. Театральні покази його студентів завжди були неординарними подіями. На них приходили фахівці з інших вузів, режисери й актори харківських театрів, студенти й випускники.

Людина була віддана своїй професії настільки, що весь цей час жила лише роботою, мистецтвом, розвитком і становленням студентів. Власними силами майстрував декорації, разом з групою робив ремонт у виділеній йому для занять аудиторії…

Тут необхідно зробити відступ, щоб познайомити шановного читача ще з одним персонажем нашої розповіді – ректором. Василь Шейко в середині 80-х років минулого століття, – в той час, коли його пам’ятають наші співрозмовники, – був парторгом інституту. Таким собі головним комуністом. Ведучим і направляючим. А також особою, дуже наближеною до тодішнього ректора Анатолія Оприщенка. Ця близькість коштувала останньому посади й роботи в інституті…

Зміна ректора в 1989 році була представлена, як революційний порив мас, під час якого активна група студентів на чолі з парторгом Шейком виступила проти старорежимного керівництва й перемогла… Хоча інші наші респонденти стверджують, що Шейко повністю підходив під уявлення ректора щодо власного наступника. Хто з них правий, хто ні, сподіваюся розберуться, коли будуть колись писати історію інституту культури в Харкові. Якщо будуть…

Очевидно новому ректору не подобалася перспектива того, що й він із часом може бути звільненим так само, як його попередник. А щоб цього не сталося, нова команда основну увагу приділила формуванню «вірно налаштованого» педагогічного колективу. Як це робилося? Говорять, що на посадах залишалися люди, які були лояльно налаштовані до керівництва, а тих, у кому виникали сумніви, звільняли. При цьому професійний рівень не мав жодного значення, головне, щоб викладач був «своєю людиною». Звільняти було легко й просто, оскільки контракт із викладачем укладався на навчальний рік, а потім просто не продовжувався. А які проблеми? Ви ж підписували контракт! А отже погоджувалися з його умовами!

Співрозмовники розповідають, що таким чином, керівництву вузу разом із відділом кадрів удалося сформувати ідеальний колектив, в якому ніхто самостійно ні на що не претендував, а лише очікував, коли йому запропонують ту чи іншу посаду.

ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КОЛЕКТИВУ

Тут ми дещо забігли вперед, тому слід повернутися до 2001 року – того часу, коли у вузі ще працював старший викладач кафедри режисури Віктор Гужва. Призначили тоді якісь збори на кафедрі. А перед зборами викладачу Гужві повідомили, що та аудиторія, яка ним була відремонтована й приведена до ладу, вже більше не його. Тепер вона буде належати іншому викладачу й іншій групі. Тут старший викладач розказав керівнику кафедри все, що він про нього думає. А потім були збори й на збори завітав ректор…

Восени 2001 року Віктора Гужву було звільнено. Звільнення супроводжувалося цькуванням, організованим «першим поверхом» (існує така термінологія в академії; про неї обов’язково розповімо). В результаті керівник курсу не те що не довів групу до випуску, йому не дали навіть завершити навчальний рік!..

До ректора Василя Шейка стали приходити люди, відомі й не дуже. Колеги й колишні студенти звільненого викладача. Усі просили про поновленні його на посаді. Однак ректор був невблаганний. Він апелював двома переконливими фактами, проти яких неможливо було нічого протиставити. По-перше, викладач є дещо неадекватним. І він не винен у цьому. Так на його психіці позначилася смерть єдиного сина… А по-друге, від Гужви відмовилися студенти. Уся група, в повному складі, попросила керівництво вузу змінити їм викладача на іншого. Тут ми, говорив ректор, абсолютно безсилі, бо студенти – то святе!..

Наведемо пряму мову людини, яка десятки років працювала в інституті культури, а потім академії культури й посідала керівні посади. Ми звернулися до неї з питанням, чи складно зробити так, щоб від викладача відмовилися студенти? І ось що вона нам відповіла:

– Ця технологія в академії відпрацьована досконало й бездоганно. Як правило, такі ситуації виникали в групах, де працювали викладачі, яких хотіли позбутися. Спочатку викликають куратора групи й цікавляться про такого-то викладача. Одночасно повідомляють йому, що до керівництва надходять сигнали від студентів, які незадоволені тим-то й тим. І в кінці розмови радять провести опитування серед студентів. Найвидатніша фраза в такій розмові: «Нам навіть з Києва телефонували!» Далі перед викладачем кладуться результати анонімного опитування й говорять, що ми тут ні до чого, це все студенти написали на вас. А ми просто належним чином реагуємо на ситуацію… За той час, який ця компанія знаходиться при владі в академії, технологія розроблена до дрібниць. Протистояти їй абсолютно неможливо!..

ВІДГОМІН ДАЛЕКОЇ ЕФІОПІЇ

А тепер слід розповісти про сина викладача, смерть якого, на думку ректора, позбавила батька можливості адекватно мислити й діяти. Андрій Гужва, випускник факультету іноземних мов Харківського державного університету, служив військовим перекладачем в Ефіопії. Загинув при невдалій посадці гелікоптера в травні 1985 року. Такою була офіційна версія смерті.

Більш детальну інформацію надав відомий журналіст Сергій Потімков, який тоді знаходився поряд і також у статусі військового перекладача. Ситуацію з загибеллю екіпажу та військовослужбовців він використав у своїй повісті «Тринадцять місяців сонця». А нам розповів про це так:

– В Ефіопії військових, яким залишалося кілька тижнів до відправки додому, переслідували доля, фатум, приречення. Це були десятки випадків. Хтось потрапляв в аварію на гірських дорогах, хтось із-за необережного поводження зі зброєю… Напередодні того трагічного випадку Андрій сказав: «Як же так, майже рік прослужив в Ефіопії, а головних святинь – Аксума й Лалібела не бачив». Виявилося, що льотчикам також було цікаво подивитися на святині, до них доєдналися ще й інші охочі. При цьому практично в усіх термін військової служби добігав кінця. Це була така культурологічна експедиція, яку дозволили собі військові… Були дві версії авіатрощі. За однією, винними вважали льотчиків, що допустили непоправну помилку. За іншою – вертоліт був обстріляний з кулемета. Яка з них є правдивою – мені невідомо…

Ми спілкувалися з випускниками інституту, що в 1985 році вчилися на курсі, керованому Гужвою. Так, говорять вони, смерть сина дуже вплинула на Віктора Кузьмича. Це цілком природньо! Однак говорити про його неадекватність чи психічний розлад ніяким чином не можна ні безпосередньо після трагедії, ні згодом. Це була цілком розсудлива, порядна й добра людина, яка власні переживання й емоції трансформувала в мистецтво, в театральні постановки.

Чи не правда, дивно виходить: замість того, щоб підтримати батька в його горі, проявити повагу до загиблого сина-ветерана, керівництво вузу звільняє його й апелює до неадекватності викладача?!

І ще одне питання: а як же Гужва працював весь цей час? Мається на увазі від смерті Андрія до власного звільнення. Адже пройшло понад 15 років! За цей період викладач випустив три курси фахівців! І ніхто не скаржився, ніхто не відмовлявся від нього й не просив поміняти на когось іншого!

ДИЛЕТАНТИ ПРОТИ ПРОФЕСІОНАЛІВ

А може значення майстра курсу для вузу дещо перебільшене й його звільнення керівництвом і відділом кадрів було природньою й цілком ординарною подією? Із таким питанням довелося звертатися до людей, яким можна довіряти, як фахівцям і професіоналам. Художній керівник Харківського молодіжного театру «Мадригал» і викладач академії Олексій Настаченко вважає:

– Віктор Кузьмич був унікальною людиною й геніальним педагогом, який виховав плеяду режисерів і акторів дуже високого рівня. Цим людям можна лише позаздрити в тому, що в їхньому житті був Кузьмич. Коли навчальний заклад втрачає майстра – це завжди погано. Однак мені невідомо, за яких обставин його було звільнено…

– Звільнивши Гужву, академія втратила єдиного фахового викладача з режисури та акторської майстерності, – говорить голова правління Благодійного фонду «Дар» і колишня випускниця Валентина Подгорна. – Єдину людину, яка могла студентів чомусь навчити!..

– Тих людей, які створили так звану школу режисури в академії, всіх звільнили, – ділиться власними враженнями керівник театру «Лукомор’я» Володимир Ніколаєв. – На той час школа режисури в інституті культури була набагато сильніша, ніж в інституті мистецтв. Це об’єктивно! Але її чомусь взяли й знищили! У змаганні професіоналів і дилетантів перемогли дилетанти! А Кузьмич був професіоналом і, на мою думку, єдиним учителем в інституті. Не викладачем, а вчителем! Таким майстром міг би пишатися будь-який мистецький вуз!..

– А може він не був звільнений, – припускає Олексій Настаченко, – може його змусили написати заяву за власним бажанням. Бо майстра з академії, якщо він дійсно майстер (а Гужва був дійсно майстром!), звільнити не так просто…

Свята наївність! Щоб так думати, треба взагалі не знати тих, хто понад тридцять років володіє абсолютною владою у вузі. Причому не просто володіє, а зловживає нею. Безкарно зловживає!..

ПЕРЕМОЖЦІ ТА ПЕРЕМОЖЕНІ

Чотирнадцять років Віктор Гужва прожив без вузу культури. Його часто запрошували колишні випускники виступити перед своїми вже студентами, перед учасниками театральних студій, організовували літературні вечори за його участі. Він нікому не відмовляв, допомагав, підказував, читав вірші. Останні роки працював над навчальними посібниками, видав три книги для вузів, якими скористатися за призначенням уже не міг.

У жовтні 2015 року Віктора Гужви не стало. Його поховали поруч із могилою сина на 13 міському кладовищі. А коли готували прощання з учителем, хтось із організаторів запропонував звернутися до ректора академії культури, щоб виставити домовину у вузі, якому він віддав понад 25 років життя. Але цю пропозицію розкритикували відразу кілька людей й сказали, що така справа більш, ніж невдячна, бо ректор ніколи цього не дозволить! Дуже вже йому не подобався Віктор Кузьмич!..

Звичайно, звинуватити можна будь-кого й будь-у-чому. У тому числі й автора цієї статті в упередженості й необ’єктивності. Тому рекомендую надавати перевагу не словам, а фактам, які завжди можна перевірити й які постійно говорять самі за себе…

У 2019 році в академії культури відбулися чергові вибори. Співробітники голосували за нового ректора, оскільки попередній уже три десятки років (!) займав цю посаду. І ректора тоді вибрали, але вибрали того самого – Шейка Василя Миколайовича, бо іншого результату не могло бути – кандидат на посаду виявився лише один! Жоден із професорів чи доцентів не спроможний був подати власну кандидатуру чи кандидатуру колеги на участь у голосуванні. Чи не доказ це того, наскільки «ідеальний» колектив удалося сформувати в академії за нереально довгий час правління?!

А Василю Миколайовичу тоді було без трьох років 80! І він цілком заслужено переміг! Коли кандидат один – він завжди виходить переможцем!!!

(Далі буде)

Сьогодні пишеться історія…

Якою б затяганою не була ця фраза, але вона є правдивою. Наше ЗСУ, наші стратеги й тактики, наші журналісти й блогери творять нову історія. Вєлікая расія, а за суттю своєю московія, яка сотні років окуповувала чужі землі й знищувала цілі народи, починає тріщати й сипатися.

Continue reading

Дорогі Українці та Українки!

Зараз наша країна переживає тяжкі часи й платить дорогу ціну за те, щоб нарешті звільнитися від російської окупації, яка продовжується понад три з половиною сотні років.

Ми безмежно вдячні військовослужбовцям Збройних сил України та підрозділам Територіальної оборони. Це завдяки Вам Україна живе, бореться й знищує загарбників, звільняючи власні території від нечесті, яка прийшла зі зброєю на Нашу Землю!

Ми захоплюємося працездатністю українських волонтерів, що підтримують і опікуються військовими та цивільними в звільнених від ворога містах і селах. Ви – найкращий приклад для наслідування!

Ми бачимо, як нелегко українським матерям в умовах війни вдома та за кордоном виховувати та навчати своїх дітей. Румунія й зокрема повіт Вилча, де ми виступаємо за місцевий клуб «SCM Râmnicu Vâlcea», прийняли велику кількість переселенців з України та всіма силами намагаються їм допомагати.

Як українські громадянки й спортсменки національної збірної команди України, ми не можемо стояти осторонь і бути непричетними до тих подій, що сьогодні відбуваються в нашій державі. Не зважаючи на те, що наші можливості є достатньо обмеженими, ми прийняли рішення співпрацювати з місцевими школами, створеними для українських дітей. Тепер учні з України є шанованими гостями на наших тренуваннях та іграх. Ми намагаємося прививати їм любов до спорту, організовувати їхнє дозвілля.

Розуміємо, що то є невелика робота, але разом з тим, якщо кожен на своєму місці буде дбати про підтримку, відродження, майбутнє України – все це врешті решт стане неоціненним вкладом у Нашу Спільну Перемогу!

Слава Україні!!!

Капітан жіночої збірної України з гандболу Ірина Глібко

Гравчиня збірної України з гандболу Євгенія Левченко

Румунською це буде: «VOLUNTARI»!

Не можу сказати, що про волонтерів і специфіку їхньої діяльності я знаю все й достеменно. Але майже п’ять років служби в ЗСУ, постійне спілкування з людьми, які всіма силами підтримували бійців на фронті, участь в організації й проведенні грандіозного заходу «Зустріч волонтерів у 92-й бригаді» надали дуже багато цінної інформації.

Continue reading

Інтелектуальні розмови під час війни

Сьогодні згадалася осінь 2018-го. Тоді 92 бригада боронила позиції в Авдіївці…

Нескладні функції прес-офіцера полягали в тому, щоб супроводжувати журналістів і операторів під час зйомок, надавати можливість знімальним групам переважно новинарних програм відвідати бійців на передовій і поспілкуватися з ними.

Continue reading