«Сірий кардинал» академії культури

(з циклу «Не наша культура»)

Термін «сірий кардинал» увійшов у вжиток у першій половині XVII століття, коли при черговому Людовику країною фактично правив кардинал Рішельє. І був у кардинала отець Жозеф, який не маючи жодної високої посади, отримав від патрона таку повноту влади, що, як писав Дюма в «Трьох мушкетерах», його ім’я вимовляли пошепки. Як і личило монахам-капуцинам, Жозеф носив рясу сірого кольору.

З того часу «сірими кардиналами» стали називати людей, які успішно заміняють керівництво будь-яких установ і вирішують питання, що входять до компетенції виключно керівника цієї установи. І все відбувається з його мовчазної згоди.

ВЛАДА ПЕРШОГО ПОВЕРХУ

Людмила Григорівна працює керівником відділу кадрів академії не просто багато, а надто багато років. Ті, хто вчився в інституті культури на початку 80-х років минулого століття, стверджують, що вже тоді ця особа працювала у відділі кадрів і мала неабиякий вплив на вузівський побут.

А завдяки повноваженням, наданим Людмилі Кузнецовій колишнім ректором Шейком, вона почала займати практично друге місце в структурі керівництва академією. Якщо в інших вузах подібна посада зветься «керівник відділу кадрів», то в академії, не більше й не менше, – «помічник ректора з кадрів»! Проректори, декани, завідувачі кафедр усі підпорядковані й залежні від помічника ректора. Не маючи жодного наукового ступеня й ученого звання, вона легко змінює позиції в штатних розкладах для докторів і кандидатів, доцентів і професорів. А якщо комусь щось не подобається, тих Людмила Григорівна взагалі може звільнити, якими б талановитими викладачами чи науковцями вони не були.

Від Людмили Григорівни залежить, яка кафедра з якою буде об’єднана та на який факультет перекинута, а яку, разом з усім педагогічним колективом, слід ліквідувати, викинувши на вулицю тих самих професорів і доцентів. Від близькості будь-якої особи до Людмили Григорівни залежить її посада. Так «свої люди», не маючи звань і ступенів, можуть керувати кафедрами й мати підлеглими людей з цими самими званнями й ступенями.

Але так було донедавна, поки ректором академії офіційно значився Василь Шейко. Кузнецова, починаючи з його приходу на високу посаду, почала створювати «ідеальний» колектив працівників академії, які потім підтримували будь-які потрібні керівництву рішення. Адже зараз не 80-ті роки, тепер усе залежить від більшості голосів – суто демократичний підхід! Тому важливо не те, за що голосують, а те – хто голосує! І створити такий колектив, це слід визнати, їй удалося. Продовжити термін повноважень ректора ще на один термін – будь ласка!.. Проголовувати за обрання його почесним ректором академії – взагалі без проблем!..

«Почесний ректор», як нам розповіли, це така унікальна посада чи то звання, коли колишній ректор уже не виконує свої службові функції й ні за що не несе відповідальності, але отримує ту саму зарплату, яку отримував, коли функції й відповідальність були наявними.

Ректор тяжко перехворів і вирішив, що 33 роки на керівній посаді для 80-річної людини – це вже достатньо. Тоді він, отримавши звання «почесного ректора», відійшов від справ. А Людмила Григорівна підібрала нового виконуючого обов’язки керівника вузу. Вірніше, нову. І навіть, не беручи до уваги, хто ця особа, яка посіла керівну посаду, помічник ректора з кадрів Кузнецова отримала вже не друге, як було раніше, а перше місце в ієрархії вузу й ще міцніше закріпила за собою неофіційне звання «сірого кардинала».

У самій академії це називають дещо по-іншому – «владою першого поверху». На «першому поверсі» вирішили не продовжувати контракт з таким-то працівником… «Перший поверх» уважає недоцільним утримувати в академії таку-то кафедру… «Першому поверху» не подобається, коли працівники цікавляться подібними питаннями… На першому поверсі знаходиться кабінет Кузнецової, а ректор працює поверхом вище. І так уже вийшло, що рішенням першого поверху надають куди більше значення, ніж тому, що вирішується на другому…

ВІДСУТНІСТЬ ПАТРІОТИЗМУ ЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН?

Восени 2014 року до тодішнього проректора й керівника однієї з кафедр Миколи Каністратенка надійшла інформація, що професор його кафедри хоче забрати трудову книжку й поїхати працювати до іншої установи. І це на самому початку навчального року!

І поїхати не куди-небудь, а до окупованого Криму. Вчинок, гідний справжнього патріота! З цього приводу Микола Миколайович поділився з нами своїми враженнями:

– Я сприйняв це абсолютно негативно. Хоча й до цього відчував відсутність особливого патріотизму в цієї людини, але шокувало те, що все це трапилося під час навчального року й що прийшов він не до мене, а до відділу кадрів. І це педагог, який викладав три основні дисципліни на кафедрі!..

Так проблеми кафедри вимушений був вирішувати завідувач, а суто документально проблему уладнали Кузнецова й Шейко. Вони залишили зрадника-професора в штаті кафедри з оплатою 25 % робочого дня до самого кінця навчального року. Він поїхав до Криму, а академія, стараннями вказаних керівних осіб, при відсутності педагога у вузі й Харкові, протягом дев’яти місяців виплачувала державні кошти тому, хто знаходився на окупованій території й працював на ворога!

Юристи громадських організацій «Спілка ветеранів АТО», «Антикорупційна Рада» та «Спілка ЗСУ», звернулися до академії з проханням надати виписку про зарплату професора від жовтня 2014-го до червня 2015 рр., але отримали відписку, що то є інформація з обмеженим доступом. Тобто, не для всіх… Після цього повідомлення про скоєння злочину було надане поліції та СБУ, за яким відкрили кримінальне провадження.

АКАДЕМІЧНЕ ЗНУЩАННЯ

Це те, що стосується підтримки зрадників і сепаратистів. А ось інша, кардинально протилежна ситуація, пов’язана з педагогом Валерієм Романовським. У 2014-му Валерій отримав із військкомату повістку про призов і приніс її особисто Кузнецовій. Про це сам Романовський розповідав нашому кореспонденту ще в 2017 році.

Як законослухняний і патріотично налаштований громадянин, викладач академії пішов захищати Батьківщину. Воював у гарячих точках, зокрема боях за Дебальцеве. А коли повернувся до Харкова, дізнався, що його звільнили. Це було тяжкою образою для Валерія. А оскільки він уважав, що порушені його права й законодавство, вирішив з цього приводу подати позов до суду. Миритися з протизаконними діями вузу щодо свого побратима не бажала й одна з ветеранських організацій. Близькі Валерію люди звернулася до адвокатів і всіляко підтримували незаконно звільненого в суді.

Суд першої інстанції Романовський виграв. Керівництво академії зобов’язали відновити викладача на роботі й виплатити компенсацію за вимушену перерву. Але, як стверджують співрозмовники, ректора така ситуація не влаштовувала й він сказав, що виграти процес у викладача для академії є «справою честі». Однак честь відстояти не вдалося, бо апеляційна інстанція залишила попередню ухвалу без змін.

Тут слід зробити невеличкий відступ, щоб розповісти про пріоритети вузу. В академії завжди надавали велике значення юридичному відділу, він був постійно укомплектований і фахівців туди підбирав… здогадайтеся, хто?!

Дуже багато уваги приділялося «внутрішній безпеці». Одна з працівниць розповіла, як під час Революції Гідності, вона мала їхати у відрядження до Києва. Тоді їй довелося проходити інструктаж у якогось підозрілого співробітника:

– Звідкіля вони бралися й куди дівалися, я поняття не маю. Але переді мною була якась дивна людина, звички якої нагадували феесбешника під прикриттям. І він розповідав мені, які страшні люди зібралися на Майдані й що мені потрібно як можна далі триматися від цього місця…

У випадку з Романовським внутрішня безпека виявилася не на висоті. Але більше, ніж за три роки керівництву вузу вдалося вдосталь познущатися над викладачем: його змушували ходити до суду, щоб хоч там знайти правду; на вчених радах відкрито заявляли, що в фінансових проблемах академії винен викладач, а не ті, хто його незаконно звільнив. Та й у результаті компенсацію виплатили з державної кишені, при цьому ні ректор, ні його помічник жодним чином матеріально не постраждали. Як і на утримання працівників юридичного відділу та диво-інструкторів кошти виділяє держава, а вуз ці кошти лише розподіляє. І ні за що ніякої відповідальності не несе!..

ВЕТЕРАНІВ ТУТ НЕ ЛЮБЛЯТЬ!

Уявіть собі ситуацію, коли перед виставою в театрі «Березіль» глядачі стають свідками нагородження волонтерами колишніх АТОшників, і серед них Валерія Романовського. Усі дякують і аплодують! А коли він повертається до вузу, на нього дивляться, як на ворога, судяться з ним і звинувачують у фінансових проблемах! Чи так має працювати НАШ український вуз?! Чи несе він студентам і педагогам НАШУ українську культуру?! Дайте відповідь на це питання самі!..

Нашому кореспонденту випала честь ще раз поспілкуватися з Валерієм у телефонному режимі вже після повномасштабного вторгнення. Тоді він перебував у Харківській області на лінії фронту. Розповів, що після відновлення на посаді йому все одно не дають повноцінно працювати й що надалі він не бачить сенсу залишатися в академії. При цьому керівництво він не розглядав, як людей, інфікованих бацилою сепаратизму. Говорив, що люди дорвалися до годівниці й готові знищити будь-кого, хто їм хоч потенційно може заважати. Понад три десятки років породили в них відчуття безкарності й безмежної упевненості у власній значимості…

Невдовзі боєць Валерій Романовський отримав тяжке поранення, довгий час знаходився в комі. У січні поточного року його не стало… Поховали Романовського на Алеї Слави на 18 міському кладовищі. Традиційну наукову конференцію «Слобожанські читання» провели в честь його пам’яті…

А Людмила Григорівна, як і раніше, займається реформуванням академії, вирішує, кого підвищити на посаді, кого – навпаки, а кого й взагалі прибрати з вузу. Добре, що якась мудра людина придумала форму річного контракту. Тепер з тим, хто її не влаштовує, можна просто не продовжувати контракт і справу вирішено! Так звільняються посади для «своїх» перевірених людей. Навіть рідних! У прямому й переносному значенні цього слова…

СВОЇ ТА РІДНІ

Але перш, ніж розповісти про рідних для Кузнецової людей, зупинимося на чутках, які ходять серед «старожилів» академії культури. Звичайно, всьому цьому ми не віримо… бо не могло ж такого бути! Але розказати про це варто!..

Говорять, що колись давно, ще на початку 80-х, тоді ще Люді Кузнецовій допоміг влаштуватися до відділу кадрів такий собі Степан Леонтійович – начальник першого відділу інституту культури. «Перший відділ» – це така структура, що й сорок років тому відповідала за «внутрішню безпеку», а насправді зливала інформацію про співробітників і студентів до Комітету державної безпеки. Відділ кадрів – це досить важливий підрозділ, куди завжди стікалася вся компрометуюча інформація… Повторюю, це все чутки й ми їм абсолютно не довіряємо. Але ж говорять…

Отримати доступ до архівів КДБ, якими зараз опікується Служба безпеки України, поки що неможливо… Тому ні підтвердити, ні спростувати почуте ми не можемо. То ж візьмемо до уваги лише те, що були колись добрі люди, які допомогли Кузнецовій знайти вірний шлях у житті. А тепер настав час, коли й вона може комусь допомогти…

Звичайно, що на першому місці знаходяться перевірені люди, яких помічник знає давно й завжди може запропонувати їм ту чи іншу посаду. А також родичі. Зараз в академії, не дивлячись на недавні скорочення кафедр і масові звільнення співробітників, залишаються працювати рідна донька Людмили Григорівни. Її не стосуються ні скорочення, ні звільнення. Тут же, в академії працює її чоловік, зять помічника ректора з кадрів…

А ось про племінницю – то взагалі окрема розмова. Розповідають, що достатньо довго ця особа працює на одній із кафедр. Свого часу вона вступила до аспірантури Київського національного університету імені І. Карпенка-Карого. Училася, отримувала стипендію, але дисертацію так і не захистила й науковий ступінь кандидата наук не отримала. Час минав, необхідно було будувати кар’єру (добре, що у вузі всі умови особисто для неї створені!) І тоді викладачка, чи то власними зусиллями, чи за допомогою рідної тітки, ще раз вступила до аспірантури! Тепер уже аспірантури академії культури, де помічником ректора з кадрів працює Людмила Григорівна! Ще раз вона відучилася, ще раз отримувала стипендію й після цього вже стала кандидатом мистецтвознавства!

А далі відбулася багатоходівочка на рівні відділу кадрів. Декана факультету, де працює племінниця, призначають виконуючою обов’язки ректора, завідувачку кафедри переводять на посаду декана, а для племінниці – готове місце керівника кафедри, яке дивним чином звільнилося! Розповідають, що цього прагнула Людмила Григорівна. Але племінниця не захотіла посаду завідувача – багато роботи й відповідальності! Зате, як показує офіційний сайт академії, племінниця помічника ректора з кадрів входить до складу відразу трьох (!) кафедр на факультеті!..

Але ж підростає й нове покоління, про яке також слід піклуватися. Онук Кузнецової уже зараз навчається у вузі, де його бабуся працює на посаді… Ну, ви зрозуміли!.. А пройде рік-два, то його також слід буде влаштовувати на роботу, підшукувати посаду… Звичайно в академії, бо на інші місця бабусині повноваження не розповсюджуються!..

І це лише прямі родичі! Подейкують, що тих, хто пов’язаний з Кузнецовою дальніми родинними зв’язками, в рази більше. І всі вони працюють в академії! І всіх їх фінансує держава, забезпечивши посадами й виплачуючи щомісячну заробітну плату!

Цікаво, Міністерству культури відомо, як витрачаються державні кошти в підпорядкованому йому вузі, що знаходиться в Харкові? А правоохоронним органам відомо? Якщо ні, громадські організації, які за власним покликом вивчають діяльність цього вишу, всебічно готові посприяти в цьому!..

(Далі буде)