Привіт із 2001 року

(з циклу «Не наша культура»)

Харківська державна академія культури на місцевому слобожанському рівні, а може й на рівні всеукраїнському, вже стала притчею во язицех, як вуз, який дещо не відповідає зазначеній назві – як «харківський», так і «державний» – оскільки сповідує розвиток явно НЕ НАШОЇ культури.

Це саме в цьому навчальному закладі працювали «педагоги», що писали в соціальних мережах, як українська влада гнобить і вбиває «народ Данбаса» лише за те, що вони хочуть розмовляти «па рускі». І необхідний був широкий резонанс суспільства, щоб керівництво таких викладачів нарешті звільнило…

Це саме тут позбавляють роботи й посад викладачів-воїнів, які обороняли країну від агресора, а коли повернулися з передової, академія їх звільнила… Натомість зрадники, що їхали працювати на ворога, залишалися в штаті й значилися присутніми, як викладачі академії…

Це тут посадовець без жодного наукового ступеня й ученого звання, легко й просто звільняє професорів і доцентів, докторів і кандидатів… Корупція, скажете ви? Не знаю. Слід розбиратися. Бажано, щоб разом із компетентними органами.

Але далі це продовжуватися не може! Тому що НАШ вуз повинен сповідувати НАШУ культуру. Державний навчальний заклад має працювати на НАШУ державу! Бо, коли цього не трапляється, він автоматично починає служити сусіду-агресору, популяризувати його мову й чужі псевдокультурні здобутки. Саме тому сусіду, що розв’язав і веде проти нас війну, десятий рік нищить українців, пригнічує національну свідомість людей на окупованих територіях, насаджує свою недорозвинуту, а отже НЕ НАШУ культуру!..

Розповідати можна довго. Але зупинимося лише на деяких, найбільш резонансних подіях, що відбулися чи продовжують відбуватися в цьому культурному закладі. І почнемо з далекого 2001 року…

ВИКЛАДАЧ І РЕКТОР

Віктор Гужва на кафедрі режисури Харківського державного інституту культури заслужено вважався чи не найпрофесійнішим викладачем протягом понад четверть століття. Театральні покази його студентів завжди були неординарними подіями. На них приходили фахівці з інших вузів, режисери й актори харківських театрів, студенти й випускники.

Людина була віддана своїй професії настільки, що весь цей час жила лише роботою, мистецтвом, розвитком і становленням студентів. Власними силами майстрував декорації, разом з групою робив ремонт у виділеній йому для занять аудиторії…

Тут необхідно зробити відступ, щоб познайомити шановного читача ще з одним персонажем нашої розповіді – ректором. Василь Шейко в середині 80-х років минулого століття, – в той час, коли його пам’ятають наші співрозмовники, – був парторгом інституту. Таким собі головним комуністом. Ведучим і направляючим. А також особою, дуже наближеною до тодішнього ректора Анатолія Оприщенка. Ця близькість коштувала останньому посади й роботи в інституті…

Зміна ректора в 1989 році була представлена, як революційний порив мас, під час якого активна група студентів на чолі з парторгом Шейком виступила проти старорежимного керівництва й перемогла… Хоча інші наші респонденти стверджують, що Шейко повністю підходив під уявлення ректора щодо власного наступника. Хто з них правий, хто ні, сподіваюся розберуться, коли будуть колись писати історію інституту культури в Харкові. Якщо будуть…

Очевидно новому ректору не подобалася перспектива того, що й він із часом може бути звільненим так само, як його попередник. А щоб цього не сталося, нова команда основну увагу приділила формуванню «вірно налаштованого» педагогічного колективу. Як це робилося? Говорять, що на посадах залишалися люди, які були лояльно налаштовані до керівництва, а тих, у кому виникали сумніви, звільняли. При цьому професійний рівень не мав жодного значення, головне, щоб викладач був «своєю людиною». Звільняти було легко й просто, оскільки контракт із викладачем укладався на навчальний рік, а потім просто не продовжувався. А які проблеми? Ви ж підписували контракт! А отже погоджувалися з його умовами!

Співрозмовники розповідають, що таким чином, керівництву вузу разом із відділом кадрів удалося сформувати ідеальний колектив, в якому ніхто самостійно ні на що не претендував, а лише очікував, коли йому запропонують ту чи іншу посаду.

ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КОЛЕКТИВУ

Тут ми дещо забігли вперед, тому слід повернутися до 2001 року – того часу, коли у вузі ще працював старший викладач кафедри режисури Віктор Гужва. Призначили тоді якісь збори на кафедрі. А перед зборами викладачу Гужві повідомили, що та аудиторія, яка ним була відремонтована й приведена до ладу, вже більше не його. Тепер вона буде належати іншому викладачу й іншій групі. Тут старший викладач розказав керівнику кафедри все, що він про нього думає. А потім були збори й на збори завітав ректор…

Восени 2001 року Віктора Гужву було звільнено. Звільнення супроводжувалося цькуванням, організованим «першим поверхом» (існує така термінологія в академії; про неї обов’язково розповімо). В результаті керівник курсу не те що не довів групу до випуску, йому не дали навіть завершити навчальний рік!..

До ректора Василя Шейка стали приходити люди, відомі й не дуже. Колеги й колишні студенти звільненого викладача. Усі просили про поновленні його на посаді. Однак ректор був невблаганний. Він апелював двома переконливими фактами, проти яких неможливо було нічого протиставити. По-перше, викладач є дещо неадекватним. І він не винен у цьому. Так на його психіці позначилася смерть єдиного сина… А по-друге, від Гужви відмовилися студенти. Уся група, в повному складі, попросила керівництво вузу змінити їм викладача на іншого. Тут ми, говорив ректор, абсолютно безсилі, бо студенти – то святе!..

Наведемо пряму мову людини, яка десятки років працювала в інституті культури, а потім академії культури й посідала керівні посади. Ми звернулися до неї з питанням, чи складно зробити так, щоб від викладача відмовилися студенти? І ось що вона нам відповіла:

– Ця технологія в академії відпрацьована досконало й бездоганно. Як правило, такі ситуації виникали в групах, де працювали викладачі, яких хотіли позбутися. Спочатку викликають куратора групи й цікавляться про такого-то викладача. Одночасно повідомляють йому, що до керівництва надходять сигнали від студентів, які незадоволені тим-то й тим. І в кінці розмови радять провести опитування серед студентів. Найвидатніша фраза в такій розмові: «Нам навіть з Києва телефонували!» Далі перед викладачем кладуться результати анонімного опитування й говорять, що ми тут ні до чого, це все студенти написали на вас. А ми просто належним чином реагуємо на ситуацію… За той час, який ця компанія знаходиться при владі в академії, технологія розроблена до дрібниць. Протистояти їй абсолютно неможливо!..

ВІДГОМІН ДАЛЕКОЇ ЕФІОПІЇ

А тепер слід розповісти про сина викладача, смерть якого, на думку ректора, позбавила батька можливості адекватно мислити й діяти. Андрій Гужва, випускник факультету іноземних мов Харківського державного університету, служив військовим перекладачем в Ефіопії. Загинув при невдалій посадці гелікоптера в травні 1985 року. Такою була офіційна версія смерті.

Більш детальну інформацію надав відомий журналіст Сергій Потімков, який тоді знаходився поряд і також у статусі військового перекладача. Ситуацію з загибеллю екіпажу та військовослужбовців він використав у своїй повісті «Тринадцять місяців сонця». А нам розповів про це так:

– В Ефіопії військових, яким залишалося кілька тижнів до відправки додому, переслідували доля, фатум, приречення. Це були десятки випадків. Хтось потрапляв в аварію на гірських дорогах, хтось із-за необережного поводження зі зброєю… Напередодні того трагічного випадку Андрій сказав: «Як же так, майже рік прослужив в Ефіопії, а головних святинь – Аксума й Лалібела не бачив». Виявилося, що льотчикам також було цікаво подивитися на святині, до них доєдналися ще й інші охочі. При цьому практично в усіх термін військової служби добігав кінця. Це була така культурологічна експедиція, яку дозволили собі військові… Були дві версії авіатрощі. За однією, винними вважали льотчиків, що допустили непоправну помилку. За іншою – вертоліт був обстріляний з кулемета. Яка з них є правдивою – мені невідомо…

Ми спілкувалися з випускниками інституту, що в 1985 році вчилися на курсі, керованому Гужвою. Так, говорять вони, смерть сина дуже вплинула на Віктора Кузьмича. Це цілком природньо! Однак говорити про його неадекватність чи психічний розлад ніяким чином не можна ні безпосередньо після трагедії, ні згодом. Це була цілком розсудлива, порядна й добра людина, яка власні переживання й емоції трансформувала в мистецтво, в театральні постановки.

Чи не правда, дивно виходить: замість того, щоб підтримати батька в його горі, проявити повагу до загиблого сина-ветерана, керівництво вузу звільняє його й апелює до неадекватності викладача?!

І ще одне питання: а як же Гужва працював весь цей час? Мається на увазі від смерті Андрія до власного звільнення. Адже пройшло понад 15 років! За цей період викладач випустив три курси фахівців! І ніхто не скаржився, ніхто не відмовлявся від нього й не просив поміняти на когось іншого!

ДИЛЕТАНТИ ПРОТИ ПРОФЕСІОНАЛІВ

А може значення майстра курсу для вузу дещо перебільшене й його звільнення керівництвом і відділом кадрів було природньою й цілком ординарною подією? Із таким питанням довелося звертатися до людей, яким можна довіряти, як фахівцям і професіоналам. Художній керівник Харківського молодіжного театру «Мадригал» і викладач академії Олексій Настаченко вважає:

– Віктор Кузьмич був унікальною людиною й геніальним педагогом, який виховав плеяду режисерів і акторів дуже високого рівня. Цим людям можна лише позаздрити в тому, що в їхньому житті був Кузьмич. Коли навчальний заклад втрачає майстра – це завжди погано. Однак мені невідомо, за яких обставин його було звільнено…

– Звільнивши Гужву, академія втратила єдиного фахового викладача з режисури та акторської майстерності, – говорить голова правління Благодійного фонду «Дар» і колишня випускниця Валентина Подгорна. – Єдину людину, яка могла студентів чомусь навчити!..

– Тих людей, які створили так звану школу режисури в академії, всіх звільнили, – ділиться власними враженнями керівник театру «Лукомор’я» Володимир Ніколаєв. – На той час школа режисури в інституті культури була набагато сильніша, ніж в інституті мистецтв. Це об’єктивно! Але її чомусь взяли й знищили! У змаганні професіоналів і дилетантів перемогли дилетанти! А Кузьмич був професіоналом і, на мою думку, єдиним учителем в інституті. Не викладачем, а вчителем! Таким майстром міг би пишатися будь-який мистецький вуз!..

– А може він не був звільнений, – припускає Олексій Настаченко, – може його змусили написати заяву за власним бажанням. Бо майстра з академії, якщо він дійсно майстер (а Гужва був дійсно майстром!), звільнити не так просто…

Свята наївність! Щоб так думати, треба взагалі не знати тих, хто понад тридцять років володіє абсолютною владою у вузі. Причому не просто володіє, а зловживає нею. Безкарно зловживає!..

ПЕРЕМОЖЦІ ТА ПЕРЕМОЖЕНІ

Чотирнадцять років Віктор Гужва прожив без вузу культури. Його часто запрошували колишні випускники виступити перед своїми вже студентами, перед учасниками театральних студій, організовували літературні вечори за його участі. Він нікому не відмовляв, допомагав, підказував, читав вірші. Останні роки працював над навчальними посібниками, видав три книги для вузів, якими скористатися за призначенням уже не міг.

У жовтні 2015 року Віктора Гужви не стало. Його поховали поруч із могилою сина на 13 міському кладовищі. А коли готували прощання з учителем, хтось із організаторів запропонував звернутися до ректора академії культури, щоб виставити домовину у вузі, якому він віддав понад 25 років життя. Але цю пропозицію розкритикували відразу кілька людей й сказали, що така справа більш, ніж невдячна, бо ректор ніколи цього не дозволить! Дуже вже йому не подобався Віктор Кузьмич!..

Звичайно, звинуватити можна будь-кого й будь-у-чому. У тому числі й автора цієї статті в упередженості й необ’єктивності. Тому рекомендую надавати перевагу не словам, а фактам, які завжди можна перевірити й які постійно говорять самі за себе…

У 2019 році в академії культури відбулися чергові вибори. Співробітники голосували за нового ректора, оскільки попередній уже три десятки років (!) займав цю посаду. І ректора тоді вибрали, але вибрали того самого – Шейка Василя Миколайовича, бо іншого результату не могло бути – кандидат на посаду виявився лише один! Жоден із професорів чи доцентів не спроможний був подати власну кандидатуру чи кандидатуру колеги на участь у голосуванні. Чи не доказ це того, наскільки «ідеальний» колектив удалося сформувати в академії за нереально довгий час правління?!

А Василю Миколайовичу тоді було без трьох років 80! І він цілком заслужено переміг! Коли кандидат один – він завжди виходить переможцем!!!

(Далі буде)