Надзвичайна пригода містечкового масштабу, або Недитяча справа

Один зі співрозмовників сказав таку фразу: «Містечко в нас невелике…» Хоча за офіційними даними Пісочин є найбільшим населеним пунктом Харківського району та нараховує понад 23 тисячі мешканців. Із цих тисяч людей мені вдалося поспілкуватися лише з двома, але, судячи з усього, головними учасниками події.

Так сталося, що ця пригода виявилася надзвичайною для всієї області, оскільки до неї активно долучилося керівництво департаменту науки і освіти. А серед мешканців почали розповсюджуватися чутки, одна страшніша за іншу, хоча в результаті всі вони зводилися до одного: в школі вчителька побила учня-п’ятикласника!

Поліція відкрила кримінальне провадження… До школи завітала начальник обласного департаменту освіти… Школярі та їхні батьки розділилися на два табори – за вчительку та проти неї – та стали доводити власні позиції в соціальних мережах…

ВЕРСІЯ І

Перша моя співрозмовниця – та сама вчителька. Лебедєва Вікторія Олександрівна. Понад тридцять років педагогічного стажу. Викладає російську мову та зарубіжну літературу в Пісочинському ліцеї «Мобіль». Класний керівник у дев’ятому класі. А далі – пряма мова:

– 29 січня я спускалася сходами на урок, з третього поверху на другий. На сходах купчилися маленькі діти, які навчаються на першому та другому поверхах. Я завжди звертаю увагу на те, що сходи – це травмонебезпечне місце. Тому звернулася, щоб вони йшли до класу, оскільки урок ось-ось має початися. Кілька дітей із цієї групи почали спускатися, а двоє демонстративно зробили вигляд, що мене не чують. Тоді я одного з них притримала за руку й запитала, з якого вони класу? Він відповів, що з 6-А. Я зробила зауваження на кшталт: «Майте совість, до вас звертається вчитель, а ви ніяк не реагуєте» Після чого ми спустилися на другий поверх. Вони пішли до свого класу, я – до свого…

У кінці дня з’явилася інформація від директора, щоб учителі не йшли додому, оскільки в школі виникла конфліктна ситуація. А перед цим до мене підійшла наш психолог і повідомила, що учні п’ятого класу говорять, що вчителька їх душила. Я сказала: «Ну ти ж розумієш, що такого просто не могло бути». На що вона відповіла, що діти є діти… Виявилося, що учні дійсно були з п’ятого класу, а сказали, що з шостого, оскільки не хотіли, щоб я поскаржилася на них класному керівнику.

Далі до школи приїхав батько одного з тих хлопців. Ми поговорили. Він уважав, що я перевищила свої функції вчителя, тому вибачилася й намагалася пояснити, що хотіла лише вберегти дитину від можливого травмування. Однак батько наполягав на тому, щоб у понеділок я зайшла до класу й вибачилася перед тими учнями, що знаходилися на східцях. Я й на це погодилася, бо вирішила, що можливо дитина якось невірно сприйняла моє зауваження. Здавалося, конфлікт вичерпано…

Але під час вихідних мені зателефонувала Галина Миколаївна (директор ліцею) й повідомила, що начебто хлопчику стало погано, батько повіз його до поліклініки й там йому поставили діагноз «струс мозку». А ще батько написав заяву до поліції.

У понеділок у мене була розмова з начальником відділу освіти. Потім приїхав батько й поставив вимогу, що я маю звільнитися. В іншому випадку він буде надавати хід справі, що зареєстрована поліцією. Я намагалася пояснити, що йдучи до класу на урок, мала при собі класний журнал, папку з календарним плануванням і матеріалами, підручник і власний телефон. У мене були зайняті руки й душити дитину я не могла фізично, не говорячи вже про етичний бік справи.

Тоді виявилося, хлопчик удома згадав, що я його не душила, а теліпала так, що він бився головою об стіну. Так з’явилася нова версія, якої в п’ятницю ще не було. Діагноз «струс мозку», як я розумію, не підтвердився, тому мене почали обвинувачувати в причетності до синця на руці дитини.

Поліція в межах кримінальної справи мене ще не допитувала. Але вже зараз цілком відповідально можу заявити, що ні одна, ні інша версія побиття дитини, які мені були озвучені, в нашій школі не могла б мати місця. Навіть гіпотетично. Не залежно, зі мною, чи з будь-яким іншим учителем. Це нонсенс. А з іншого боку, я жінка, я мати. Як я могла так теліпати дитину, щоб вона билася головою об стіну? А після цього прийти до восьмого класу й спокійно провести урок…

ВЕРСІЯ ІІ

Інше бачення події належить батькові п’ятикласника. З ним я спілкувався в телефонному режимі й не міг відзняти фото. Також він дозволив представити його лише як Сергія Володимировича, адвоката. Уважає, що оприлюднення прізвища може зашкодити його сину й не бажає негативних наслідків для власної дитини.

– У стінах ліцею «Мобіль» невідомим на той час учителем було застосоване фізичне насилля над моїм сином. Дитина прийшла зі школи й поскаржилася, що вчитель у школі її душив. Коли я отримав цю інформацію від дружини, відразу з роботи поїхав до школи. Директор закладу надала команду нікого зі школи не випускати й ми пішли встановлювати винуватця. У коридорі дитина впізнала вчительку, її запросили до кабінету й там відбулася розмова. Учителька визнала, що перегнула палицю й дуже за це вибачалася. Тоді ми досягли згоди, що вона в понеділок при всьому класі вибачиться перед дитиною.

Але ввечері, коли дитина йшла купатися, я побачив у нього на руці синець. Після цього він розповів про все детальніше. Виявляється вчителька наздогнала його, схопила обома руками за шию, почала душити й дуже кричати. Він ударився спиною й головою об стіну й наляканий побіг до класу. Діти все це бачили й чули. Мені надали результати службового розслідування й я мав змогу все прочитати. Дружина була в істериці, говорила, які тут можуть бути вибачення?!

Наступного дня дитина пішла гуляти й повернулася, каже, в мене паморочиться голова. Тут ми вже звернулися до лікарні. Зі швидкої допомоги інформацію передали до поліції. Поліція зі мною зв’язалися, була подана заява й порушена кримінальна справа.

А потім батьки дітей п’ятого класу в Інтернеті стали писати, що на вчительку й раніше були скарги. Вона творить, що хоче, й усе це не має для неї жодних наслідків. Тому я звернувся до уповноваженого в справах дитини, до Міністерства освіти, освітнього омбудсмена, зателефонував в обласний департамент освіти. За годину після дзвінка директор департаменту вже була в школі з інспекцією. Учителька хотіла відразу звільнитися, мені навіть надходила інформація, що вона прощається з учнями. Але потім їй хтось пообіцяв підтримку й вона передумала. А учні її класу почали в Інтернеті писати погрози моїй дружині…

НЕДИТЯЧА СПРАВА

Перевага другої версії в тому, що за нею відкрита справа, яка в разі доведення, передбачає кримінальне покарання. Пану Сергію, як фахівцю в галузі права, це добре відомо. А ось першою реакцією Вікторії Лебедєвої на неочікувану «популярність» дійсно було бажання звільнитися й забути про цю подію, як про страшний сон. Але скоро виявилося, зокрема в тих самих соціальних мережах, що вчительку активно підтримують учні, й не лише з її класу. Підтримку висловили й колеги-вчителі. Власна донька сказала: «Мамо, борись!»

А далі виявилося, що й батьки учнів її класу готові прийти на допомогу. І серед них також виявився адвокат, який взявся захищати вчительку. А ще громадські діячі, публічні люди, що можуть кардинально вплинути на розвиток ситуації.

Є вже перші результати цього протистояння. Зареєстроване кримінальне провадження на заявника за завідомо неправдиві показання й тепер Сергій Володимирович має не лише звинувачувати, а й захищатися. А Вікторія Олександрівна – навпаки: отримала змогу повноцінно протистояти, а не тільки виправдовуватися.

– До цієї події я не знала ні батька, ні дитину, – говорить вона. – Чим саме керується батько, мені невідомо. Може на моєму прикладі намагається заявити пересторогу іншим учителям: моїй дитині ніхто, навіть учителі, не мають права робити зауваження! Може таким чином самостверджується, оскільки він молодий адвокат і отримав ліцензію лише кілька років тому. Інакше я не можу пояснити ту моральну агресію, яка чиниться проти мене весь цей час. Він мені сказав: «Як батько, я вас пробачив, але дружина наполягає на тому, що ми маємо йти до кінця…»

– Завершення цієї ситуації я бачу лише в одному, – відповідає Сергій Володимирович на моє запитання, – ця людина не повинна працювати з дітьми. Я розумію, наскільки нелегка така праця. Але я взяв у вчителя початкових класів і класного керівника характеристики на сина. З них слідує, що моя дитина ніколи не була проблемною, а є скромною й тихою. Тому можливості примиритися на цьому етапі я вже не бачу. Ситуація буде вирішуватися виключно в правовому полі!

Отже, ця справа й подія, яка її спровокувала, з суто шкільної перейшла в розряд не дитячої, а суто дорослої суспільно значимої справи. Тепер усе буде залежати від порядності слідчих і достовірних показів свідків, від професіоналізму адвокатів і неупередженості суддів.

Чим усе закінчиться – покаже час…

ВЕРСІЯ ІІІ (безпрограшна)

Автор цього матеріалу намагався бути максимально відстороненим від подій та версій співрозмовників, не підтримувати жодну сторону конфлікту й не намагатися нав’язати читачеві певну точку зору на надзвичайну подію в межах «маленького містечка» Пісочин. Але нейтралітет також може бути різним. Чи можна залишатися неупередженим тоді, коли від тебе чекають захисту й допомоги?

Насправді мені довелося поспілкуватися не лише з двома учасниками конфлікту, бо мав я ще й попередню розмову з представниками дирекції школи. Але вони заявили, що поки триває слідство, нічого коментувати не будуть. Ось, коли закінчиться й буде офіційно визнано, хто правий і хто винний, тоді звичайно, а поки що… Однак догану вчительці було винесено – треба ж якось реагувати на приїзд керівника департаменту! А в усьому іншому ми за того, хто переможе…