Тимчасове й вічне

(з циклу «Не наша культура»)

Життя диктує власні умови й чинити їм опір немає жодного сенсу… Плани щодо третьої частини журналістського розслідування змінилися самі собою. Вірніше, завдяки тим обставинам, які неочікувано виникли в академії культури.

13 вересня, коли було опубліковано статтю про «сірого кардинала», до одного з наших авторів і розслідувачів зателефонували й повідомили, що Людмила Кузнецова написала заяву про звільнення, яку відразу ж було задоволено…

Це перша обставина. Другою стало те, що люди, котрі прочитали про цькування Валерія Романовського, повідомляли: що розслідування є неповним, що знущання були набагато цинічніші й жорстокіші, що насправді слухань у судах різних інстанцій було не два, а чотири; що ухвалу першого суду академія не виконала й звільнила викладача ще раз, тобто вдруге…

ВІДГУКИ ЧИТАЧІВ

Після таких суттєвих зауважень слід було якось реагувати. Тому й вирішили ще раз повернутися до подій незаконного звільнення й усього того, що відбувалося навколо…

Але почнемо не з цього, оскільки були ще й інші відгуки. Приміром, представники академічної професури говорили, що на 80 % вони згодні з думкою авторів статті, але для чого ж писати про родичів? Чи так: невже з усіма викладачами вчиняли, як з Гужвою й Романовським? Були й інші люди, яких цінували й яким допомагали, просували й сприяли в побудові кар’єри.

Звичайно, що такі люди були. Комусь же потрібно працювати у вузі! І на першому місці серед тих, кому допомагали, – давні знайомі та родичі Кузнецової. А це, як не крути, є не чим іншим, як корупцією! Приміром керівником однієї з кафедр довгі роки залишається давня приятелька Людмили Григорівни. У неї немає жодного наукового ступеня чи вченого звання, навіть статтю вона не в змозі самостійно підготувати. А в її підпорядкуванні знаходяться відразу кілька кандидатів наук і доцентів кафедри! Однак, що означають ці ступені й звання в порівнянні зі статусом «давньої подруги Людмили Григорівни»?! До цієї особи ми ще обов’язково повернемося… А зараз зупинимося на твердженні, що Гужва й Романовський були далеко не єдиними викладачами, яких цькували й звільнили в угоду побудові «ідеального колективу».

ЗБОЧЕНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Ті, хто навчався в інституті культури в 80-ті роки минулого століття, мають добре пам’ятати декана факультету культурно-освітньої роботи Петра Митрофановича Курячого. Будемо відверті, що за складом характеру на декана він не тягнув, бо був дуже м’якою й абсолютно неконфліктною людиною. Тому й перевели його з керівних структур у ранг простих працівників однієї з кафедр. А до пенсії Петру Митрофановичу залишався лише рік! У цей час виникли значні проблеми зі здоров’ям, він часто хворів. І от ректор в особі чи то вченої ради, чи складу кафедри… А в умовах ідеального колективу, створеного помічником ректора з кадрів, усе це – одне й те саме: ми гаварім лєнін – падразумєваєм партія…

І поставили Петру Митрофановичу умову, якщо він до наступного навчального року, тобто протягом літа, підготує посібник для студентів, йому дозволять допрацювати рік до пенсії у вузі, якому той присвятив практично все своє життя. Ціле літо добросовісний кандидат педагогічних наук і доцент Курячий працював над посібником. І таки підготував його!..

Початок нового навчального року в академії традиційно починали з урочистих зборів, на яких довго й красиво говорив ректор. А перед зборами «зовсім випадково» цей самий ректор зустрів Петра Митрофановича в коридорі й мимохідь повідомив, що прийняте рішення – контракт із ним на наступний навчальний рік не продовжувати…

Один із працівників розповів нам, що коли, після цього повідомлення ректора, він зустрів Курячого в академії, Петро Митрофанович плакав. Він тихенько посидів на зборах, які для нього стали далеко не урочистими. І, не досидівши до кінця промови ректора, так само тихо пішов. Назавжди… Останній рік до пенсії звільнений допрацьовував сторожем чи охоронцем в якомусь гаражному кооперативі…

Цей випадок із життя академії наштовхує на думку, що її керівники, а йдеться про Шейка й Кузнецову, отримували якесь збочене садистське задоволення від того, як вони психологічно ламали й знищували людей. І тут само собою напрошується питання, а що їм після смерті Курячого, Гужви, Романовського й десятків звільнених ними працівників, сниться вночі? Які думки приходять під час тяжких хвороб? Чи не ввижаються «мальчікі кровавиє», як одному царю з класичного твору літератури агресора?.. Це ж настільки треба було продати сатані душу, щоб позбавитися будь-якого людського співчуття до тих, хто не здатен адекватно відповісти!..

Тут використана спільна думка журналістів-розслідувачів, на яку маємо повне право! Це на випадок оскарження написаного та захисту честі й гідності, які були втрачені ще під час перших торгів із сатаною… Останнє речення – також уважайте особистою чи то особисто-спільною думкою!..

СЕПАРАТОФІЛІЯ ТА ПАТРІОТОФОБІЯ

Початково в цій частині розслідування хотілося поговорити про природу саме таких перверзій чи девіантних відхилень, властивих недорозвинутому інтелекту. Маються на увазі ті особи, які все життя мешкають в Україні й терпіти не можуть її мову, культуру, національні надбання та традиції. А більше за все ненавидять тих, хто цим цікавиться, вивчає й сповідує. Це – щодо фобії.

Що стосується «філії», то симптоми цього захворювання проявляються у співчутливому ставленні до відвертих сепаратистів і колаборантів. І причиною цьому є те, що інфікований сам знаходиться на подібних позиціях, тому в колаборантах і сепаратистах убачає рідну душу. Звичайно, робота, приміром, в адміністрації чи державній установі примушує приховувати такий потяг. І в багатьох це виходить достатньо непогано.

А ось приховати ненависть до ветеранів дуже непросто. Ця фобія виривається назовні й примушує активно боротися з проявами патріотизму в окремо взятій установі – у вузі чи на виробництві… Саме про це планували писати тут, але, як уже зазначалося, життя внесло свої корективи й у нас з’явилися нові респонденти.

ФАЛЬСИФІКАЦІЇ Й НЕПРАВДИВІ СВІДЧЕННЯ

Анатолій Нелюба, професор кафедри української мови університету імені Каразіна, допоміг внести значні корективи до тексту статті про «сірого кардинала».

Романовського призвали до ЗСУ 30 серпня 2014 року. Професор припускає, що Валерій, як істинний патріот, добровільно пішов воювати проти агресора. А в указаний день військовий комісар надав мобілізованому кілька годин, щоб звернутися до керівництва академії з проханням оформити документи. І Валерій пішов до Кузнецової…

А тепер уявіть собі цю сцену: добровольцеві, який за кілька днів отримає зброю, буде захищати Україну й ризикувати життям і здоров’ям, ця особа, у якої не лишилося нічого людського, заявляє: «Ви хатітє заработать на нашей акадєміі? Нічєво у вас нє палучіцца! Вас уже давно уволілі!..»

Однак ніяких документів Романовському не надали. І в той час, коли Валерій воював, Анатолій Нелюба був його представником у мирному Харкові.

– Перш за все, – говорить професор, – я пішов до академії, щоб поговорити з ректором, пояснити йому, що звільнення було незаконним, та мирно уладнати ситуацію. Але наштовхнувся на якусь надприродну впевненість посадовця у власній правоті. Ректор тоді заявив, що вже сплив термін звернення і з судом у нас нічого не вийде. Тоді я підготував позов про незаконне звільнення й подав його до суду…

Найбільше співрозмовника вразило те, як фальшувалися документи й надавалися неправдиві свідчення. Відповідачі стверджували, що викладача про звільнення попередили завчасно: надавали до суду сфальсифікований протокол, оформлений заднім числом, примушували завідувачку навчальної лабораторії казати відверту брехню. Також очевидним було затягування академією процесу, завдяки чому Валерій, після року служби, встиг повернутися й бути присутнім на оголошенні ухвали про його поновлення на роботі.

– Я був здивований тим, – продовжує Анатолій, – що на всі судові засідання ходила Кузнецова. Ну хто вона така? Керівник відділу кадрів. А потім за її хамовитою поведінкою в перервах між засіданнями, за тим, як вона надавала вказівки юристам, зрозумів, що саме вона контролює весь процес із того боку. Думаю, що завдяки цій особі, було звільнено юриста академії, який посмів програти справу в суді.

ПОДЯКА ВЕТЕРАНУ

Апеляцію, що подала академія на судову ухвалу й яка для ректора була «справою честі», суд не задовольнив. Але весь цей час керівництво вузу продовжувало знущатися над ветераном. Спочатку йому говорили, що ще не отримали ухвалу про його відновлення на посаді. Потім повідомляли, що не будуть виконувати ухвалу, аж поки не закінчиться слухання в апеляційний інстанції. І, звичайно ж, не спішили виплачувати зарплату за час вимушеного прогулу.

– Як він тоді жив, це була фантастика, – розповідає інший наш співрозмовник –професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ» Михайло Красиков. – Валерій не міг брати грошей у матері. Не працював на іншій роботі, окрім академії. Тому вів аскетичний спосіб життя, знаходився буквально на хлібові й воді. А ще мені відомо, що в той час він поїхав до Києва, щоб працювати в архівах і займатися науковою роботою. Це було для нього абсолютним щастям! Коштів винаймати житло в нього не було, тому вимушений був ночувати на вокзалі, спати на лавці в парку…

– Валерій про власні труднощі намагався ніколи не говорити, – згадує Анатолій Нелюба. – Але було видно, що він сидить без грошей. Коли він забігав до нас додому, дружина намагалася його добре нагодувати. Він був такий вдячний. Хвалив борщ, приготований за полтавським рецептом. Я після судів старався забирати Валерія до себе, щоб він поїв домашніх страв…

Для порівняння, щоб більше вразити читача, тут можна було б сказати, що Кузнецова в цей час щомісячно отримувала немалу державну зарплату. Саме від тієї держави, за яку воював Романовський. І ректор також ні в чому собі не відмовляв, включаючи такі необхідні для його наукового статусу закордонні відрядження… Можна було б сказати. Але в цьому немає жодного сенсу, оскільки й так усе зрозуміло…

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Далі від керівництва академії пішли ще гірші махінації. Вони зробили вигляд, що відновили Валерія на посаді, але за тимчасовим контрактом і лише до кінця навчального року, що також є порушенням. А потім, не виконавши ухвали суду, не поновивши його на роботі, як це передбачено законодавством, звільнили вдруге. За статтею, звинувативши в прогулах!

У Романовського не було іншого шляху, як знову звертатися до суду, щоб оскаржити свавілля керівників академії. Ця справа, на жаль для Валерія й на щастя для ректора й його помічника, дісталася «славнозвісній» судді Ірині Грищенко. Ми не можемо стверджувати того, що академія якось «домовилася» з суддею, щоб та винесла рішення на її користь. У нас немає для цього підстав. Щодо академії немає… А ось по відношенню до судді – підстав більш, ніж достатньо!

У травні 2020 року НАБУ викрило суддю Грищенко на отриманні неправомірної вигоди в сумі чотири тисячі доларів. Судді було повідомлено про вчинення злочину. А наступного 2021 року ВРП звільнила Грищенко з посади.

– Я був на багатьох судах, – стверджує Анатолій Нелюба, – й можу напевне сказати, проплачена справа чи ні. Це видно за поведінкою судді, за тим, як вона розглядає позов… А коли було оскарження її рішення в апеляції, до суду приходила чи не вся вчена рада академії. Я вже не знаю, чи вважалося, що педагоги були в той час на роботі, чи може вони писали заяви на відпустки. Але саме так педагогічний колектив вузу боровся проти ветерана Романовського. І завжди попереду на всіх слуханнях була Кузнецова! І знову ж фальшування, неправдиві свідчення чи й відверта брехня.

СТУДЕНТИ МАЮТЬ СИДІТИ В АУДИТОРІЇ!

Таким чином, було дві судові справи, що слухалися в суді першої інстанції й оскаржувалися в апеляції! Усе це тривало з квітня 2015-го до лютого 2020 року, до винесення рішення апеляційним судом. Академія, в якої цілий юридичний відділ знаходиться на державному утриманні, вирішила й далі судитися вже в касаційній інстанції, але їй і там відмовили. П’ять років! А коли додати сюди ще півроку, з того часу, як Кузнецова на словах звільнила мобілізованого Романовського з роботи, виходить п’ять із половиною років знущань над воїном-ветераном у державному вузі країни, яка вже вела війну й яку цей воїн захищав і захистив!.. Уявляєте цинізм цієї ситуації й безбожність людей, які на 30–40 років пригрілися на керівних посадах у державному вузі?!

– Отримали ми останню ухвалу від апеляційного суду, – згадує професор Нелюба. – Валерій, мій син-адвокат і я пішли до академії, щоб офіційно поновити Романовського на посаді. Шейко в цей час зібрав у себе величезну кількість працівників вузу. Найнахабніше поводила себе Кузнецова, що я не витримав і сказав: «Ви своє вже зробили, тому сядьте й сидіть. Тепер має діяти ректор!» Ректор крутився, як вуж на сковорідці, але мусив був укласти з викладачем безстроковий контракт і виплатити чималеньку суму, включаючи моральні збитки…

Потім Валерій дуже переживав, коли ректор на вченій раді заявив, що ні в кого зарплат вчасно не буде, бо всі гроші академія виплатила Романовському. І було це подано таким чином, що винен у всьому Валерій, а не Шийко й Кузнецова, які порушили закон!..

Виникає ще одне питання, чому так наполегливо оці двоє ненавиділи викладача Романовського? І чому зрадник-професор із Криму їм був до вподоби? Знову та сама патріотофобія? Чи сепаратофілія? Чи те й інше разом?!

– Валерій не влаштовував їх сам по собі, власною постаттю та незалежністю, – припускає Михайло Красиков. – Він дозволяв собі більше свободи, ніж інші викладачі. Творчі люди не можуть серйозно сприймати бюрократичну дурню й слідувати їй. А чиновникам від освіти – одна радість: десь когось підловити, в чомусь звинуватити. Приміром, дисципліна, яку викладав Романовський, не передбачає тупого сидіння в аудиторії, й викладач веде групу до музею, історичної будівлі чи іншого об’єкту. І не завжди творча людина може згадати, що для цього треба заздалегідь написати службову записку й підписати її в начальства. А в цей час обов’язково приходить представниця навчального відділу, бачить порожню аудиторію й пише доповідну записку, що ні викладача, ні студентів на занятті не було. Гадаю, й Валерій міг потрапляти в такі ситуації. Я працював у кількох навчальних закладах і ніде такого дріб’язкового контролю не зустрічав…

– До нього часто чіплялися, що він не те викладає й не так, – доповнює попередника Анатолій Нелюба. – Знаючи Валерія, я впевнений, що він надавав перевагу національному. Це багатьом не подобалося. Дуже неадекватно сприймали його активну участь у майданівських подіях. А в академії очевидно готувалися й чекали приходу «руського міра»… Іншого пояснення в мене немає!

ДВІ АДРЕСИ

Про те, що Валерія тяжко поранено, Анатолій Нелюба дізнався від одного з його побратимів, який приходив на судові засідання. Коли професор приїхав навідати пораненого, то застав ще живе тіло, яке вже нічого не усвідомлювало. Валерій знаходився на штучному диханні й харчуванні. Відкривав очі, однак було очевидним, що вже нічого не сприймає…

– Поховання також організовував я, – згадує професор. – Багато допоміг військкомат і побратими Валерія. Щодо якоїсь участі академії в похованні мені нічого невідомо. Розповідали потім, що хтось із проректорів хотів взяти ініціативу у свої руки, але не розібрався в термінах і представники вузу приїхали на кладовище днем раніше. Наскільки це відповідає дійсності, мені невідомо…

Таким чином, 20 січня 2023 року Валерій Романовський змінив місце перебування й переселився за новою адресою: 12 квартал, 16 ряд, 12 місце на Алеї Слави на 18 міському кладовищі. А Шейко й Кузнецова (остання принаймні до 13 вересня) залишилися на старій адресі: Бурсацький узвіз, 4, в головному корпусі академії…

(Далі буде)