Про одну спільну культурну традицію
Пропагандисти із рашки – скабєєво-соловйовсько-кісєльовське стадо – почали використовувати новий наратив. Виявляється, що до відсутності української нації й української державності, яких «нікогда нє било», слід додати ще й українську національну культуру. Саме ту культуру, яку орки споконвічно крали так, що на сьогоднішній день вона склала більше половини російського «отєчєствєнново наслєдія». Тепер потомственні клептомани стверджують, що Русь і поляни, борщ і вареники, різдвяні колядки й новорічні щедрівки в них «билі всєгда».
Але я хотів зачепити дещо іншу тему. Як би це не дивно здавалося на перший погляд, існує необхідність написати про творення спільної культури. Вірніше, спільного творення культури тутешніх мешканців і східних сусідів.
Полтавщина. Літнє сонце обігріває хазяйські горóди з рядками картоплі, капусти, моркви й буряків. Квітне й зав’язується городина – огірки й помідори, гарбузи, кавуни й дині. Та чого тільки не здатна виростити щедра українська земля! А за городом, а то й на узбіччі городу чи прямо посеред городу – могила й хрест. Ці ознаки кладовищ на плодовитій землі з’явилися в минулому столітті, в 20-х, 30-х, 40-х роках.
Дослідник історії та етнографії Полтавщини доктор наук Анатолій Щербань уважає, що 80 % таких поховань є наслідком голодоморів. Знесилені голодом люди просто фізично нездатні були доправити до кладовища померлого члена родини, тому й влаштовували гірке поховання прямо на городі. Городі, що вдосталь годував усю сім’ю, а потім прийняв до себе небіжчика. І, як би цинічно це не виглядало, мерли люди від голоду, із-за нестачі продуктів у найродючішому регіоні європейського континенту.
У кривавому ХХ столітті голодували українці часто й багато. Голодували в «брацкой сєм’є народов». Але найстрашніші періоди, названі пізніше «голодоморами», припали на 1921–1923, 1932–1933 і післявоєнні 1946–1947 роки. Це й є перший, другий і третій українські голодомори. Причиною першого дослідники називають етнічні чистки корінного населення для подальшого заселення споконвічних українських земель зайдами з-за порєбріка. Другий був навмисно зорганізований, щоб придушити національно-визвольні протести та зігнати людей у колгоспи – прообрази «брацкой сєм’ї народов» на місцях. А якщо додати, що й у 30-х роках відбувалися масові заселення зі «срєднєй паласи расії» прямо в домівки винищених голодом українців, то щодо сім’ї народів усе сходиться й співпадає.
Причиною третього голодомору, так званого «післявоєнного» стало бажання допомоги новим братським країнам. І тут є про що розповісти. Ті, хто пережив війну й пам’ятають її, жодного разу не могли мені пояснити, чому під час окупації та бойових дій голоду не було, а після «вєлікой пабєди» він трапився?
Ось вам відповідь! Під час окупації німецькі нацисти, звичайно ж, відбирали в українців продукти, щоб годувати власну армію, але апетити в них були куди менші, ніж у російських комуністів. А після звільнення українських земель до Європи, що воювала, надходила гуманітарна допомога з усього світу від союзників у Другій світовій війні й зокрема Америки, яку завжди так ненавиділи на росії.
Але війна скінчилася й «победоносний» марш красної армії створив у Європі новий анклав. Тоді до «брацкіх народов» у межах союзу доєдналися «брацкіє страни». І їм треба було допомагати! І допомагати за рахунок українців! Тому «мудра» політика партії не придумала нічого іншого, як відібрати все зерно в Україні й відправити за кордон. А позбавлені збіжжя українці, як у 20-х і 30-х роках, мерли з голоду та ховали своїх померлих за городами, на узбіччях городів чи посеред городів.
І тут доречно провести паралель нім двома культурними традиціями двох народів. Якщо українці біля століття продовжують зберігати пам’ять про загиблих в голодомори співвітчизників, доглядають за могилами, міняють хрести, не знищують поховання. То представники колись нам «брацкаво» російського народу кидають своїх загиблих воїнів, добивають поранених, в тіла, яким пощастило бути вивезеними на росію, ховають безіменними, щоб приховати військові втрати від власного населення. Орки й дикуни!
Але зараз не про це. Ми провели такий історичний екскурс лише за для вивчення культурного феномена поховання в городах, який, як зазначалося, є спільною культурною традицією двох народів – українського й російського. Росіяни нас убивали, а ми ховали загиблих. І так виник цей культурний феномен! І так продовжується понад три сотні років!
«Брацкій» народ! Нічого не скажеш!..
