«Червоний Хрест» і переселенці, або Шабаш піару в місті Полтава

За останні кілька днів запам’яталася та вразила фраза невідомого автора з мережі: «Поки герої на передовій вигризають кожну перемогу, тилові щури торгують привезеною до України гуманітаркою». Ця проблема особливо гостро повстала під час війни, а говорити про її межі почали два-три тижні тому.

Люди, які жили корупцією й всілякими способами її заохочували, виявилися не в змозі відразу стати чесними в часи бойових дій. Тому й накопичують на складах не лише одяг і продукти, а й каски, бронежилети, тепловізори – все, чого так потребують наші захисники на передовій. У воєнні часи, це має каратися не лише як розкрадання чи мародерство, а значно жорстокіше. Це – праця на агресора та проти власної держави й такі дії повинні кваліфікуватися як зрада. Державна зрада!

Але поруч з тяжкими злочинами існують, здавалося б, незначні порушення, навіть не законодавства, а всього-на-всього етичних норм. І такі порушення зводять нанівець все те, чим займаються тисячі волонтерів в усій Україні. Примушують розчаровуватися в благодійних організаціях, які роками здобували собі славу, допомагаючи знедоленим.

До певного часу поважною організацією з залізобетонною репутацією для мене був Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Його діяльність виділялася на фоні державних і волонтерських організацій. Здавалося б міжнародна діяльність, перенесена на вітчизняні рейки, нічого не повинна була втратити. Навіть навпаки. На жаль, не сталося…

Полтава та Полтавщина надали прихисток десяткам тисяч переселенців з Харкова й Донбасу, Сум і Охтирки. Територіальні громади та державні структури всіляко намагаються підтримувати нормальну життєдіяльність тимчасово переміщених осіб, які не з власної волі позбавилися житла та роботи.

І серед такої дійсно необхідної діяльності з’являються… Але про все по порядку.

Перебуваючи в Полтаві, дізнався, що тут ще й «Червоний Хрест» намагається допомагати переселенцям.

Четвер, після 11-ї. Металевий паркан на вулиці Шведській, 52. На території добрий десяток людей у формі організації. Не менше поліцейських з автоматами. Спостерігають за чергою в кілька сотень чоловік, що тягнеться від паркану. Запитую, чим допомагають? Виявляється, видають ваучери для родин з дітьми, літніх людей та інвалідів. Ваучери вартістю 2200 гривень на придбання продуктів у магазині «Сільпо».

Люди з черги залюбки діляться інформацією. У понеділок, кажуть, було значно більше переселенців, понад тисячу. Стояли під проливним дощем. Мали працювати до 17 години, але вийшли о 15-й і повідомили, що ваучерів більше немає. Приходьте завтра! Почали сперечатися, що мають працювати до п’ятої вечора. Ми, відповідають, не державна організація, коли хочемо, тоді й працюємо!..

Спостерігаю, як літній чоловік підійшов до паркану, щось запитує в жінки в поліцейській формі з автоматом. Вона невдовзі приводить іншу жіночку з червоним хрестом на грудях. Чоловік говорить, що він є інвалідом і нездатний стояти кілька годин в черзі. Жінка розводить руками. «В парядкє живой очєрєді…» Інвалід іде геть…

Вислуховую далі одкровення людей з черги. Працює Хрест чотири дні на тиждень, з 9-ї до 17. А ваучерів щодня видають на 150 родин. Тож люди займають чергу з п’ятої ранку, коли закінчується комендантська година. А то, кажуть, стояли вчора, і все складається так, начебто мусимо потрапити. Але приїхали цигани з Харкова… вибачте харківські роми на трьох автомобілях. Почали скандалити: «Ми тут стояли!» Їх пропустили. Ті ж, хто сподівався отримати, пішли ні з чим.

– А як же, – запитую, – поліція?

– А що поліція? Вони слідкують, щоб там не побилися. До іншого їм немає справи…

– Тут хто сильніший, той правий. Там один почав чергу писати, з номерами. Але коли приходиш, тобі повідомляють, що ці вісімнадцять чоловік займали раніше та відходили. Так що довести нічого неможливо…

І тут я зрозумів, що саме мені це нагадує…

Колись давно, в останні роки існування савєцкаво саюза, коли щодня знецінювалася грошова одиниця, кинулися громадяни скупати золото в ювелірних магазинах. Але дуже підприємливі люди створили чергу так, що коли б ти не прийшов до магазину, хоча б опівночі, твій номер в черзі буде лише в шостому десятку. П’ятдесят людей у список були внесені завчасно й знаходилися там постійно з дня на день. Золотих прикрас у вигляді перстнів і ланцюжків вистачало ж на 30–40 покупців.

З того часу пройшло понад три десятки років, а Товариству Червоного Хреста України вдалося безперешкодно повернути переселенців у гірші совкові часи – «в парядкє живой очєрєді». Звичайно, що не всіх, лише літніх, з дітьми та інвалідів. Не скажу, що скрізь, але в окремому обласному центрі – в місті Полтава, за металевим парканом на вулиці Шведській, 52 – точно вдалося. А якщо без іронії, то гидко було спостерігати цю акцію знущання над людьми під виглядом благодійної діяльності.

О 12.30 з металевих воріт вийшла жінка й повідомила, що ваучерів залишилося на 25 родин. Приходьте в понеділок. Сотні людей з кінця черги почали повільно розходитися…

Опісля я зателефонував до інформаційного центру «благодійників». Виявилося, що там не володіють інформацією про те:

– скільки ваучерів щодня вони роздають у Полтаві?

– яка кількість переселенців зареєстрована в місті та області?

– кому потрібна така «благодійність», окрім піарщикам з самої організації?

Порадили зателефонувати президенту Миколі Поліщуку, однак за два робочих дні на телефонні дзвінки там так ніхто й не відповів. Натомість на сайті вдалося познайомитися з широко розгалуженою діяльністю Товариства Червоного Хреста України. Виявилося, що в президента є аж чотири віце-президенти й два радники. Обласних організацій з керівниками та штатом нараховується аж 24 та одна міська. А ще є національний комітет з генеральним директором і двома заступниками; їм підпорядковані 14 департаментів, служб і секторів. Мабуть, не слід говорити, що всі підрозділи мають керівників і штат і що вказані на сайті телефони функціонують так само, як і номер президента. Бо й так зрозуміло, що на дзвінки там ніхто не відповідає!

І вся ця діяльність потрібна для того, щоб зібрати у Полтаві чи Дніпрі сотні людей і лише деяким, після багатогодинної черги й принизливого очікування, вручити ваучер на купівлю продуктів у супермаркеті «Сільпо».

То ж що це, якщо не піар? Звичайно, що в інший час таку діяльність можна було б назвати грамотною акцією. Але в часи війни з обраним контингентом, який найбільше потребує допомоги, таке знущання не має жодних виправдань!

Правда ж, пане президенте Миколо Поліщук та генеральний директоре Максиме Доценко?.. 

Чи може я помиляюся?..